Читать «Вогонь на вершині Комо» онлайн - страница 14

ТАЄМНИЦЯ ГОРИ КОМО

Темна, тропічна ніч впала над рікою. «Голіаф» ішов з притишеною швидкістю. Дрібно тремтіла палуба. Мотор глухо бубонів у трюмі. За бортом шурхотіли хвилі. Навколо ліхтаря, що висів під тентом, водила танок мошкара. Великі жуки, неначе ластівки, виринали з пітьми і бились об гаряче скло.

Олесь піднявся в капітанську рубку.

— Дозвольте спитати вас, кабальєро? — звернувся він до капітана Пабло, чітко вимовляючи іспанські слова.

— Я слухаю, сеньйор, — озвався капітан, скосивши на Олеся добродушний погляд.

Хлопцеві хотілося запитати про речі, які він бачив учора, які бачив сьогодні й, можливо, побачить завтра. І про все, що чув від батька й Бунча, від матросів на пристанях. Але, стоячи зараз біля великого стерна, він чомусь розгубив свої думки. Підлога під ним ритмічно порипувала, злегка бряжчало скло. Про що спитати старого Пабло, цього доброго, задумливого Пабло в крислатому капелюсі й вицвілій сірій майці? Може, він розповість про страхітливих кайманів, які ударом свого броньованого хвоста могли вбити людину? Чи про велетенську рибу піраруку довжиною в чотири метри, яка одним своїм виглядом наганяла жах на жителів країни?

— Скажіть, кабальєро, що таке «баранко»? — випалив нарешті хлопець перше запитання, яке йому спало на думку. — Місцеві жителі так часто говорять про страхітливих «баранко».

Добродушний капітан Пабло не примушує себе довго просити. Притримуючи лівою рукою стерно, він дістає коротеньку люльку, запалює її і починає розповідь. «Баранко» добре запам'ятався капітанові Пабло. Ще коли він їздив по Ріо-Негро й возив зброю для генерала Матаразо… Ех, генерал Матаразо, генерал Матаразо! Краще не згадувати тих часів. Тоді він мав свій корабель і міг послугувати добрим сеньйорам, які не схиляли голови перед зарозумілими іноземцями. В своєму трюмі возив він для сеньйора генерала такі речі, від згадки про які ще й зараз у нього мороз поза шкірою ходить. Звичайно, сеньйор Олесь не стане патякати перед поліцейським комісаром, бо за це не гладять по голові… Так от, про «баранко». Цим словом індійці називають жорстокий двобій між річкою і берегом, між водою і землею. Коли розлючена земля, не маючи сил стримати гніву, який наповнює її груди, падає на воду, і коли гуркіт котиться по річці такий, що, здається, настав кінець світові, це і є «баранко». В такі години індійці моляться, мов навіжені, бо вода може розгніватись, піти на їхні селища й затопити хижі. Дурні індійці! Капітан Пабло знає, що воно за штука «баранко». Просто річка підмиває берег, і грунт завалюється у воду. Але ж, свята мадонно! Які тоді хвилі здіймаються навкруги! Лихо кораблеві, який потрапить у «баранко»…

— Скажіть, сеньйор, а ви бачили диких індійців? — швидко перескакує Олесь до іншого питання. — Справжніх, живих індійців?

— Так.

— А скоро ми їх побачимо? — не вгамовується хлопець.

Капітан тільки скупо посміхнувся і важкою рукою круто повернув кермо. Корабель різко хитнуло вбік. Темна смуга лісу загойдалась перед вікном рубки.