Читать «Вогонь на вершині Комо» онлайн - страница 15

— Вибачте, сеньйор, — промовив Пабло, — на цій річці треба тримати ніс за вітром. Ледве не вскочили в нуртовиння…

На берегах інколи спалахували поодинокі вогники. В темних лісових хащах, що, здавалося, виростали прямо з води, чувся зрідка істеричний крик. Той крик у вечірніх сутінках був жахливим — немов якийсь ненажерливий хижак шматував нещасну тварину, і вона, конаючи, сповнювала повітря передсмертним ревом.

— Не лякайтесь, сеньйор, — заспокоїв Олеся Пабло. — Це мати-місяць. — І мить подумавши, додав: — Звичайна мавпа, але до дияболо погана тварина. Хай захистить од неї мандрівників свята мадонна. Коли почуєш серед ночі матір-місяць, то ладен тікати світ за очі. Нема нічого страшнішого, ніж вночі опинитися в цьому триклятому тропічному лісі. Бог створив сельву для того, щоб покарати людину. Хороші люди тут швидко вмирають, бо сельва не приймає їх до себе. — В голосі капітана тепер вже звучала похмура урочистість, немов він говорив про щось пережите ним самим, і Олесь раптом відчув, що перед ним стоїть не просто капітан Пабло, а часточка загадкової сельви.

Капітан Пабло, тихий, суворий, говорив про те, як жорстоко мститься сельва тим, хто зважується посягнути на її одвічні таємниці, скільки крові й поту коштує кожний відвойований у неї клапоть землі. Він згадував про бідні селища добувачів каучуку, про дикі індійські племена, про страшних людей-мачо, людей-богів, людей-убивць, перед якими в панічному страхові схилялася навіть жорстока сельва, бо люди-мачо не знали ні бога, ні совісті, ні жалю. Злочинці, що втекли з каторжних тюрем, убивці, засуджені до страти, яким вдалося вирватись на волю, авантюристи й п'яниці, приходили в сельву і, зробившись мачо, сіяли смерть і страх. Навіть уряд боявся мачо, і поліцаї воліли пити з бандитами віскі, а не обороняти від них закони республіки.

— Наші поліцаї самі чинять злочини, як найгірші бандити, — зажурено зітхнув Пабло. — Ви ще почуєте ім'я Чорного Себастьяна. В мене на голові менше сивого волосся, аніж на його чорній совісті забитих людей. І що ж, його шанують і бояться, він вельмишановний поліцейський комісар округи, гроза і сила. Жодна душа ре скаже йому слова наперекір, бо Чорний Себастьян має своїх людей у столиці. Усі власники осієнд приятелюють із ним. Для них він — своя рука. Себастьян тримає в покорі бідних пеонів, Себастьян не дає підвести голову нещасним каучеро, Себастьян нацьковує одні індійські племена на інші і, запевняю вас, має на цьому добрий зиск. Індійці кажуть, що він водиться із злим духом Курукіра. О, не дай боже стати йому на дорозі!

Розповідь Пабло пригнітила Олеся. Слова його ніби розширили перед хлопчиком береги похмурої річки, і він побачив далекі горизонти, побачив те, що чув раніше, і те, що малювала його дитяча уява.

— Не бійтесь, сеньйоре, — стиха втішав Олеся капітан Пабло. — Наші люди вірять, що Чорний Себастьян недовго лютуватиме на цих землях.

Він замовк, вперто вдивляючись у морок, серед якого ледь зримо проступали стрімкі стіни берегів.

Зітхнув. Помовчав якусь хвилину. Пустив колесо ліворуч, потім перехопив його на правий бік.