Читать «Вогонь на вершині Комо» онлайн - страница 16

— У індійців є легенда про доброго духа Кахунью, захисника бідних та скривджених, який мешкає на горі Комо, — заговорив стримано капітан Пабло. — Якось один індієць із верхнього Оріноко казав мені: наші предки щорічно запалювали на горі Комо священний вогонь свободи. Але в їхню країну прийшли білі люди, тобто ми прийшли до них, і відтоді вогонь на горі Комо згас. Індієць сказав мені, що доки житиме на землі Чорний Себастьян і схожі на нього, гора Комо стоятиме в пітьмі. Індійці хочуть, щоб Себастьян умер, його ненавидять усі трударі по Оріноко.

СЕЛЬВА МАЄ СВОЇ ЗАКОНИ

Корабель, не спиняючись, йшов усю ніч. Мандрівники спали в гамаках, сховавшись під густими сітками, які мали рятувати їх від ненажерливих москітів. Вода вкрадливо шурхотіла за бортом, нагадуючи про оманливість нічного спокою і про тисячі небезпек, захованих під чорним шатром ночі.

Зрідка серед одноманітного гуркотіння мотора чувся різкий скрегіт, тріск, густе шарудіння листя. Це «Голіаф» чіплявся бортом об гілля повалених бурею дерев. Дерева, немов пробуджені від сну хижаки, намагалися вчепитись у кораблик своїми пазурами-вітами, штовхали його в борти, розгойдували, стрясали, аж поки мотор не виводив суденце на вільну воду.

Крутояр прокинувсь і довго прислухався до таємничих звуків ночі. Від усвідомлення, що він уже протягом кількох годин лежить ось так горілиць, загублений у найглухішому закутку земної кулі, серед ворожої сельви, йому зробилось моторошно.

Професорові пригадалось усе, що він прочитав у газетах, і тривожне почуття сповнило його. Столичні газети сповіщали про заворушення серед місцевого населення. Генерал Батіс, диктатор країни й головнокомандуючий її військовими силами, загрожував повстанцям кривавою розправою. На кожного, хто виявляв непокору або протест проти «законних порядків», чекала смерть. Але за всією зливою погроз і обіцяних покарань неважко було вгадати панічний страх генерала Батіса.

В глухих районах сельви діяли партизани. На пристанях професор чув, що повстанські загони невпинно ростуть, але вступають у боротьбу поки що обережно, невеличкими групами. Вони наче ждуть якогось сигналу… «Ми не втручатимемось у ці заворушення, — думав професор, — і ніхто не зашкодить нам зробити свою справу. Чи живий ще Ван-Саунгейнлер? І якщо живий, то чому досі не подає про себе ніякої звістки? Як його шукати? Без допомоги місцевого населення ми ніколи не зможемо напасти на його слід. Ніколи. Але ж зв'язуватися з місцевими мешканцями — справа теж ризикована. Поліція шукатиме найменшого приводу, щоб спровокувати нас на дії, котрі б можна було розтлумачити, як порушення внутрішнього суверенітету країни. Якщо виявиться, що сліди голландця остаточно загублені, доведеться зайнятися виключно науковими дослідженнями».

Крутояр дивився невидющими очима в пітьму. Темрява навалювалась на корабель, мов велетенське страховисько. Вона лізла під тент, лякала, застерігала.

Раптом спинився мотор. Стало нестерпно тихо. Навіть у лісових хащах завмерли усі таємничі звуки. Крутояреві здалося, що тиша давить його, паралізує нерви, перехоплюй подих.