Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 65

Серед жвавого танку біля дверей зчинився рух, і гості почали розступатися. В залю входив наказний гетьман із генеральною старшиною та знатними віськовими товаришами. Кмітливі гості запримітили, що генеральна старшина приховувала турботу під удаваними усмішками. Гетьман кланявся на всі сторони, підходив до гостей, старався сказати кожному з них ласкаве слівце та дякував усім, що загостили в його двір.

— Ох і краля моя хрещениця стала! — вигукнув він, зупинившися перед Галею. — Давно тебе не бачив, доню. Як же ж мені не потанцювати з такою красою?! — захоплений гетьман поцілував її в чоло, а тоді гукнув до свого старого маршалка двору: — Юрку, скажи музикам, хай грають польонез!..

Простягнувши руку Галі, гетьман поплив із нею у граціозному танку на середину залі. За гетьманом пішов у танок генеральний суддя з гетьманшею, а за ними послідувала і старша козацька знать.

Коли танок скінчився, служки почали підносити всім чарки зі старим вином. Тримаючи їх у руках, гості підходили до гетьмана, який стояв посередині залі з своєю родиною й генеральною старшиною.

Полуботкові не хотілося підносити заздоровицю за царя, й він, пробігаючи поглядом присутніх, шукав між ними такого, хто міг би донести Вельямінові. Не знайшов. Та й не диво, він же запрошував у гостину довірену старшину. Вирішив не підносити заздоровицю за царя. Цур і пек тому гаспидові!..

Великий голляндський дзигар ударив повагом дванадцяту годину ночі. У ньому відчинилися дверцята, й із них вийшли мініятюрні фігурки — козак, польський шляхтич, жид та москаль. Ці фігурки мали голосні дзвіночки, й кожна з них тричі продзвонювала своїм дзвінком.

Гетьман звів руку з чаркою високо вгору.

— Мила моєму серцю моя родино, вельцезнатні панове генеральна старшино, вельможні панове полковники, осавули, судді, отамани, знатні військові товариші, дорогі й любі мені гості! Підношу заздровицю за нашу отчизну Україну, за її славне козацтво й за ввесь народ!..

— Слава! — відповіла буревійним гуком заля.

— Та ще підношу заздровицю, — продовжував гетьман, — за всіх мужніх і хоробрих козаків, які перебувають далеко поза нашою отчизною на бранях та роботах, щоб Бог охоронив їх і щоб вони повернули живі й во здравії до своїх родин!..

— Слава! Слава!..

— Підношу заздоровицю в честь нашого Ясновельможного Пана, наказного гетьмана! — грімко крикнув генеральний суддя Черниш.

— Vivat! Vivat! — залунало в залі.

— Слава гетьманові! — кричали молоді старшини.

Полуботок обняв генерального суддю.

— Спаси-біг, приятелю! Спаси-біг вам, дорогі гості! — зворушено говорив він, кланяючись на всі сторони.

Оркестра заграла «Та немає лучче, та немає краще, як у нас на Україні», молодь підхопила, й за хвилину заля гриміла від гучного співу тодішнього козацького славня.

Пісня могутніла, а її відгоміння виривалося назовні, неслося ген-ген далеко по засніжених полях і тривожило тиху морозну новорічну ніч.