Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 63

— Ще значиться там, — кахикнув злегка генеральний писар, — же панове полковники мають подавати свої реляції до реєстрів, що не касаються всіх військових товаришів.

— Це дійсно новий клопіт утяли нам москалі, — роздратовано промовив полковник Милорадович. — Навіщо їм тих реєстрів? Їх же ніхто й ніколи не робив!

— А що мають полковники писати у своїх реляціях? — допитувався генерального писаря полковник Мирович.

— В указі про те нічого виразного не пишеться, — вияснював Савич, — тільки говориться там, що панове полковники повинні усердно написать, чи на їхній розсудок військові товариші должні буть потверджені у своїх правах, чи…

— Чого ж замовк? Продовжуй! — понеслися голоси.

Савич звернувся із німим запитом до гетьмана, мовляв, говорити чи ні. Полуботок мовчки кивнув головою.

— …чи мають бути скреслені з реєстрів і переведені в реєстр простого козацтва…

Військові товариші аж заніміли, почувши таку несподіванку. Це був для них наче грім із ясного неба.

— Нікому з вас особисто цей указ не загрожує, — поспішив їх заспокоїти гетьман, помітивши, як вони затривожилися, — бо ж усі ви рахуєтеся військовими товаришами при гетьманській булаві. Що ж стосується інших, то все-таки, крути не верти, певне число знатних товаришів, головно значкових, потрапить під косу цього указу. Багато залежатиме від реляцій панів полковників, а відомо, що не всі товариші ладнають зі своїми полковниками.

— Реєстри ще будуть переглядатися у військовій канцелярії генеральної старшини і при їх перегляді можна буде дещо змінити, — також заспокійливо промовив генеральний писар, — але, як уже сказав його Милість, нам не вдасться відхилити від усіх військових товаришів московського Дамоклевого меча, хоч будемо чинити все можливе, щоб вістря цього меча стяло якнайменше голів нашим військовим товаришам.

— Трясця в печінки москалям! — спалахнув люттю товариш Ільченко. — Що ж це коїться, ради Бога, га?! Обрати гетьмана не дозволяють, обклали нас податками, та такими, що й дихнуть годі, козаків женуть за тридесяті гори на війну й каторжні роботи, а тепер добираються й до нас. До чого все це йде, я вас питаю, панове, скажіть?!.

— Не попадай у розпуку, Павле, — стримав його гетьман. — Це не вперше москалі намагаються вхопити нас за гортанку. Куди складніші були справи, й ми якось вилізли. Будемо й тепер усіляко викручуватися та обгризатися від московського затиску. Щоб тільки в нас єдність і згода були й щоб ми всі думали заодно про добро нашої отчизни, а не лише про свою приватну. Про добро нашої отчизни мислім, панове товариство, — звівся він із-за столу й повторив: — Про отчизну нашу мислім і стіймо твердо, як стояли наші прадіди, діди й батьки. Часи тяжкі настали. Але Московія ще нас не проковтнула й не проковтне, поки ми маємо шаблі в руках і сухий порох у наших порохівницях. Борикатися з Московією нелегко. Може, нам судиться і впасти в нашому змагу, — на те ми й козаки. Коли ж упадемо, наше діло будуть продовжувати наші сини й онуки, бо ж козацькому роду немає переводу. Козацького духа Москві не знищити ніколи!..