Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 64

Товариство слухало гетьманових слів із великою увагою. Знали всі, що Полуботок не говорив на вітер. Пустослів’я у нього ніколи немає. Тож у присутніх зростав щораз більший респект і пошана до свого наказного гетьмана. Хіба ж Полуботок, чи не найбагатша людина в Україні, не міг би жити собі безтурботно й не боліти долею своєї отчизни?! А він усе за Україну стоїть, про неї журиться й не поступається москалям, хоч на кусники його порубай…

— Ваша милість рекли істинну правду, — змахнув сльозину військовий товариш Жердина, — мусимо всі за одне стояти, за нашу вітчизну, а коли й доведеться покласти нам голови за неї — мусимо на те бути готові…

— Всі готові!!! — загриміла світлиця.

— Всі постоїмо за нашого наказного гетьмана! — зірвався з місця полковник Маркович.

— Слава гетьманові! Слава!!!

— Спасибі вам, панове товариство, спасибі, — вклонився Полуботок. Не сумнівався в їхній щирості.

Це були козаки, яких москалі не перетягли на свою сторону. На них можна було сполягати й не лякатися, що котрийсь із них побіжить із доносом. Можна було їм вірити, що у критичну хвилину вони не відступлять і не зрадять. Знав їх усіх уже багато років.

І вірив їм.

Посміхнувся радісно.

— Спасибі вам, що прийшли обміркувати та порадитися разом про клопітливі діла, які ми ще дбайливо розглянемо на раді. Тепер-ки ж ходімо до залі та й зустрінемо з нашими родинами Новий Рік, як годиться за нашим козацьким звичаєм!..

У великій бенкетній залі гетьманського будинку, залитій сліпучим світлом, гриміла музика.

По натертій воском до такого ж сліпучого блиску підлозі кружляли у веселому танку пари. Дзвеніли остроги й шаблі, мерехтіли кунтуші, розшиті золотом і сріблом, переливалися чудовими відтінками самоцвіти на багатих жіночих одягах.

Попід стінами сиділи на вибагливо-м’яких кріслах старі пані та спостерігали з цікавістю, як забавлялася молодь. Коло гостей крутилися ввесь час чепурно одягнені гетьманські служки й підносили їм щоразу смаковиті напої з погребів гетьмана.

Поважні дружини козацької старшини милувалися своїми вродливими донями, які цвіли у веселому танку, та мізгували нишечком про майбутніх зятів, пробігаючи очима по струнких постатях молодих козаків, що витанцьовували з їхніми чадами.

Хоч молодь і танцювала охоче польонези, менуети й контраданси, то все-таки найохочіше витанцьовувала метелицю, в якій пари неслися вихром по залі й розкидали довкола голово кружні танкові рухи та молодечу веселість.

Надходила північ, і розбавлений Петро Черниш, танцюючи зі своєю нареченою — стрункою, прегарною Галею, донькою знатного військового товариша Лісовика, вважав себе найщасливішою людиною серед присутніх. Галя була справжньою красунею, донькою-одиначкою повдовілого Луки Лісовика — заслуженого й багатого козацького старшини, який приятелював із генеральним суддею Чернишем. Обидва вони здавна мріяли про те, щоб їхні діти побралися, й дуже раділи, що їхнє бажання здійснювалося.