Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 57

— Не моїх, графе, а моєї отчизни — України.

— Ваша Україна пережила вельми бурхливий час, — відмітив граф. — Я цікавився подіями у вашій країні, яка тепер опинилася в московських лабетах. Про вашу дію в обороні України я теж багато чував. Говорили мені студенти в Галле. Вони з України. Один із них Зиновій Лю… Люб…

— Любович, — підказав Аскер-паша.

— Так, так, — зрадів граф. — Ваші прізвища важкувато вимовляти. Він і його товариш Метел…

— Метелиця, — знову підказав паша.

— Так. Що ж, за добре діло вартує і постояти. Давайте руку, ефенді. Разом із вами ми ще закрутимо таку веремію, що цареві аж чуприна підніметься з переляку.

Обидва потиснули собі міцно руки.

Утретє змінилися вартові біля коней і при вході до печери, а граф фон Герц й Аскер-паша все ще проходжувалися по галявині, закутавшися в кереї, і тихо гомоніли. Дуже скоро знайшли між собою спільну мову і снували далекосяглі пляни спільних дій.

Понад ліс насунули важкі хмари, і з них почали сіяти сніжинки, спершу маленькі й ніжні, а дедалі щораз більші, густіші, лапаті.

Аскер-паша і граф фон Герц пішли в печеру й полягали спати.

Сніг падав щораз то густіше, і всюди забіліло.

ПІД НОВИЙ РІК

Земля вкрилася білим товстопухом, загорнулася у сріблястий килим, і наче всюди помолодшало.

Закутаною в білосніжжя землею прогулювався вщипливий мороз і розписував чарівні квіти на віконцях розкинених і наче заснулих у сніги хат козацьких хуторів.

За морозними ночами надбігав сильний вітер, метелив снігом, метелив зявзято та знімав у степу таку хурделицю, що крий Господи. Ніхто не відважувався в такий негожий час вибиратися куди-небудь у дорогу, й навіть меткі та проворні гетьманські посильні не витикали носа із Глухова, який увесь заховався у снігу. Коли ж снігова хуртовина втихла, гетьманська столиця геть уся була занесена сніговими кучугурами та непрохідними гребенястими засипами, які завдавали козакам і міщанам чимало праці, щоб розчистити бодай головні проїзні вулиці.

Небо випогоджувалося, а вечорами червоніло гостро при заході сонця.

Вночі сподівайся лютого морозу, такого, що скидатиме зірки з перлистого небовиддя, розкиненого над козацькою землею.

Через день-два знову посипав сніг.

Та вже тихо, спокійно, немовби хотів іще дужче заколисати дрімучі ліси й гаї до довгого зимового сну.

В такий тихий зимовий вечір у Крилівському хуторі наказного гетьмана аж гуло.

З’їхалися генеральна козацька старшина й запрошені військові товариші зустріти разом Новий Рік.

Дехто зі старшин приїхав сам, але прибули старшини і з родинами, старшими синами й доньками. На гостинність наказного гетьмана ніхто ніколи не жалівся. Тож лунав усюди веселий гамір, чувся сміх, велися голосні розмови, а в челядній гаморили на всі лади слуги, візники й козаки. В кухні пітніли кухарі зі своїми помічниками, а довкола бігала та метушилася гетьманська челядь.

Крилівський хутір наказного гетьмана Полуботка вельми розложистий. Від степових вітрів охороняло його півколо високих ясенів. Не знати, хто й коли їх насадив, бо хутір став власністю Полуботків іще перед гетьмануванням Мазепи. Ясени вже тоді зіп’ялися були доволі високо. Мабуть, попередньому власникові степові вітри таки добре дошкуляли, й от він обсадив хутір густяковою ясінню.