Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 59

Полуботка ще не було, й тому старшина, ждучи на наказного, гомоніла про всілякі справи. Але кожний міркував, що коли гетьман запросив їх до себе на хутір, мовляв, зустріти разом Новий Рік, то, звичайно, не для того, щоб хильнути чарку та забавитися. Треба було поговорити про речі важливі й дуже клопітливі. Що й казати. Веремія в Україні погана настала. Петро наважився відібрати козакам усі їхні права й вольності. Гаспидом дише на козацьку старшину. Он військові товариші — Рубець і Биковський — повернулися недавно зі свого послухання до царя. Аж в Астрахані були. Страхота, як далеко… На розповідь обидва вони скупуваті. Ще й своїм козакам наказали суворо, щоб тримали язик за зубами. Відомо ж, що московських шпигів повно всюди. Військовим товаришам, які приїхали з далеких околиць, вельми цікаво знати, як то їздилося Рубцеві й Биковському в таку далечінь, тож вони почали насідати на обидвох, щоб розказували про свою подорож. Що вона їм далася взнаки, вказували їхні аж почорнілі від гострих вітрів обличчя, а в Биковського було забандажоване вухо, яке боліло й у ньому штрикало. На поворотній дорозі в Україну на їхню валку наскочила чимала ватага бродячої татарви, й хоч козаки провчили її як слід, то все-таки якийсь бусурман зачепив Биковського шаблею і розсік йому праве вухо.

— Так сказать, Семене, — звернувся до Рубця довговусий військовий товариш Жердина, — в тій Астрахані велика стужа, виходить?..

— Атож, — рвучко хитнув головою Рубець, — стужа… Люто дошкуляють вітри. Печуть і шмагають, мов огнем…

— Ой, набідуються наші козаки, — журливо зітхнув Ільченко, старий рубака, який воював у Палія й розійшовся з ним після Полтави.

— Багато молодняку пішло з Апостолом, — докинув генеральний суддя Черниш, — а досвіду в молодих немає…

— Апостол бувалий, та хіба за всім угледить?!

— Танському ж байдуже, що гинутиме наш молодняк. Йому тільки царська ласка в голові.

— Не дарма ж його так уважає Вельямінов…

На чиюсь згадку про Вельямінова старшина невдоволено заворушилася. Цей царський служака в’їдався їй у печінки, й вона його не терпіла. Як голова Малоросійської Колегії Вельямінов, маючи велику владу в Україні, кріпко дошкуляв козацькій старшині, загарбував землі від неї, забирав хутори й села. Старшина, головно багата, йшла на позови з ним. Справи передавалися до Петербургу й там заплутувалися, бо Вельямінов підсував хабарі й сенаторам, і суддям, тому розгляд козацьких позовів тривав цілими роками.

— Цей поганець знову напакостив мені, — почав жалітися військовий товариш Явірський, що сусідував своїм маєтком із полковником Апостолом.

— А що таке? — посипалися запити.

— Забрав у мене млин у Ланівцях. Довелося мені їздити до Глухова, так він, клятий, і слухати не схотів…

— Треба було тобі, Пилипе, потрясти гаманцем, тоді все виглядало б інакше, — підсміхнувся лукаво Жердина, знаючи скупість Явірського.