Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 51

— Тому я з доручення Його Величества прошу Вашу Світлість провірити цю справу, й коли вона виявиться правдивою, тоді буду просити, щоб Остап Мировський — Аскер-паша, якщо він дійсно є на дипломатичній службі Порти, був негайно звільнений, бо цей пройдисвіт коїть чимало неприємностей на європейських дворах своєю ворожою позакулісовою поставою до нашої держави.

— Хочу запевнити ясного графа, що займуся особисто цією справою, й коли виявиться, що така особа справді є на нашій службі, то, звичайно, в такому випадку ми розглянемо все з повною прихильністю до вимог вашої столиці. Чей же не будемо псувати наших добросусідських взаємовідносин якоюсь невиясненою справою?.. — підкреслив чемно, й оком не моргнувши, великий везір. — Тепер же дозвольте, ясний графе, запросити вас на обід. Пригощу такою мальвазією, що й сам пророк не відмовився б від неї…

З цими словами великий везір плеснув у долоні. У дверях виріс миттю спалений сонцем півдня голомозий унак.

— Подавати обід! — наказав він, крокуючи поруч із усе набурмосеним, сердитим послом.

Всюди панувала тиша.

Так начебто в сераю нікого й не було.

Біля кожних дверей стояли, мов статуї, дебелі яничари в оздоблених мундирах і з оголеними шаблями в руках.

Слуги снувалися всюди майже нечутно, а везірські чауші шелестіли своїми довгими шовковими халатами, поспішаючи й собі на обід.

Із мінаретських веж мулли закликали правовірних до обідньої молитви. В ханах подорожні розстелювали на підлозі невеличкі килимки й сумирно били поклони. Проте не всі правовірні прислухалися ревно закликові до обідньої молитви, і Стамбул продовжував далі вирувати своїм барвистим та рухливим життям.

Того ж самого дня, коли то великому везірові Ібрагім-паші трапилися неприємності, а в додатку до них іще й клопітлива розмова з московським послом, якого не вдалося вкоськати навіть пишним обідом та божественною мальвазією, на шляху, досить далеченько поза Стамбулом, сталася цікава подія.

У надвечір’я ватага добре озброєних вершників, одягнених по-турецькому, перестріла карету, запряжену четвернею баских коней. На візника й десятку їздців у шкуряних каптанах і таких же плосковерхих шапках, озброєних теж непогано, які супроводжували ще два великі вози, націлилися погрозливо пістолі й мушкети.

— Стій! — загорлав один із вершників.

Візник рвонув до себе віжки, й карета зупинилася. На її боках заблищали європейські гербові знаки, а з карети визирнув мужчина в чорному капелюсі, прикрашеному великим буйнопір’ям.

— Що таке? Чому ми стали? — звернувся він суворо по-німецькому до візника, але одразу замовк, побачивши незнайомих вершників і націлені пістолі та мушкети. Опісля запитав гостро й непоганою турецькою мовою: