Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 52

— Хто ви такі, що наважуєтеся зупиняти мене на шляху до Стамбулу?!

— Нам особливо неприємно, ефенді, що турбуємо вас, — під’їхав до нього чорновусий вершник, — але вам доведеться поїхати з нами…

— Їхати з вами? Куди? Ви що, з ума зійшли?! Як смієте мене затримувати? Я ж посол Його Світлости, саксонського курфюрста!..

— Отож, ефенді, ми вас і ждали, — посміхнувся люб’язно вершник. — Нам відомо, що ви поспішаєте до Стамбулу, але все-таки вам доведеться звернути на часинку з дороги й поїхати з нами в одне місце…

— Нікуди я не поїду! — нахмурився мужчина. — Що це за напасть?! Та й хто ви такі, що насмілюєтеся затримувати посла до Порти. За цю зухвалість вас усіх повісять. Ану, геть із дороги!..

— Го-го-го!.. — зареготався вершник. — Ви, ефенді, брикливий, виходить! Краще віддайте ваші пістолі й рапіру, — наїхав він конем на карету й націлився пістолем.

Мужчина в кареті озирнувся довкола. Його охорона була оточена, й від неї вже відібрали зброю. Коло візника вигідно розсівся один із напасників і забрав у нього віжки. На возах також сиділи напасники.

— Доннерветер! — закляв мужчина сердито. — Це ж розбій, — додав уже по-турецькому.

— Не сердься, ефенді, — під’їхав до карети другий вершник. — Ми не грабіжники й не маємо наміру тебе ограбувати, але зброю ти все-таки віддай, бо ми знаємо, що ти рубака добрий…

— Так, так, ефенді, — кивнув головою чорновусий, — із нами краще по-доброму. Ми ж не розбійники…

— Не виглядаєте на таких, — буркнув сердито мужчина, віддаючи напасникам пістолі й рапіру.

— Оце й добре. Тепер, ефенді, ти не прогнівайся, що ми тобі зав’яжемо очі, щоб не бачив, куди ми поїдемо. А руки теж…

Заки мужчина встиг розкрити рота, два вершники стрибнули з коней, вскочили до карети, зав’язали йому хустиною очі, а руки стягнули туго міцним ремінням.

— Раджу, ефенді, — приязно заговорив чорновусий, — не пробувати мірятися силою з моїми людьми, бо це змусить нас тебе зв’язати цілковито й тоді їхати буде зовсім невигідно. Рушай! — крикнув він до візника.

Каретка швидко покотилася нерівною дорогою.

Їхали довгенько.

Каретка вихитувалася, підстрибувала на крутих вибоїнах вузького, погано в’їждженого шляху, коні пофоркували, а вершники голосно гуторили між собою.

Посол Його Милости саксонського курфюрста, граф Отто фон Герц, насторожив свій гострий слух і притулив щільно вухо до скляних дверцят карети.

Наслухував пильно.

Одначе до його вух доходила безтурботна і плинна турецька мова. Власна ж охорона здебільшого мовчала, пригнічена тим, що потрапила в руки невідомим харцизякам, по всякому вигляді найімовірніше розбійникам, яких не бракувало в Оттоманській імперії.

Граф Герц ламав собі голову, мислячи про те, в чиї руки він оце попав. Що це не були звичайні розбійники, мав певність. Адже ж розбійники були б одразу обібрали його до сорочки й усю службу та ще й пограбували вози. Тим часом напасники відібрали лише зброю й навіть не поцікавилися, що він везе зі собою, та нічого не забрали з возів. До того ж звичайні розбійники не мали б такої відваги нападати на валку серед білого дня. «Ні, це рішуче не розбійники, — міркував граф, — але тоді хто ж вони? Стривай! Чи не говорив отой чорновусий, що я непоганий рубака?.. Значить, їм було відомо, хто я такий. Куди ж це мене везуть. Чи не потрапив ти, Отто, в якусь халепу?»