Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 45

— Слухай, пашо, — притишив голос Аскер-паша, — чи це правда, що ти тримаєш у в’язниці схопленого нещодавно московського шпигуна?

— Правда, — хитнув головою Ібрагім-паша, дивуючися, що достойникові Порти вже відомо про те.

— І що ти думаєш із ним зробити?

— Відішлю під охороною до Стамбулу.

— Чи сподіваєшся за нього якоїсь нагороди?

— Авжеж. Порта пришле мені похвальну грамоту, і я зверну на себе її увагу.

— Й це все?

— Еге ж.

— Гм… Я думав, що Порта нагородить тебе. — Тут Аскер-паша потер пальцями, що означало — гроші.

— Не дістану ані однієї піястри, — скривився жалкувато Ібрагім-паша.

— Це погано.

— Зовсім погано, — погодився Ібрагім-паша.

— Чи у Стамбулі вже знають про того в’язня?

— Ще ні. Цього тижня висилаю туди гінця.

— Раджу не висилати, — глянув загадково Аскер-паша на солунського пашу.

— Не розумію, — здивувався Ібрагім-паша, — може, це ти, ефенді, приїхав за в’язнем?

— Слухай мене, пашо, уважно, — нахилився до нього Аскер-паша. — Цей в’язень ніякий московський шпигун, а козак-запорожець, висланий запорожцями до гетьмана Орлика. Треба зробити так, щоб він опинився на волі…

— Це неможливе, — захвилювався солунський паша. — Адже ж усі мої люди знають, що є такий в’язень і що він має бути відправлений до Стамбулу. Коли б він утік із в’язниці, мене жде тоді шовкова петля. В таких випадках із Портою жартів немає.

— Не треба, що в’язень утікав.

— Знову не розумію, — витріщився здивовано Ібрагім-паша на гостя.

— По в’язня приїде зі Стамбулу висланник з акритами. Ти передаси в’язня йому за розпискою, і з тією хвилиною за нього більше не відповідатимеш.

— Все-таки це рисковне діло, дуже рисковне, — хитав головою Ібрагім-паша.

— Зовсім ні, — здвигнув плечима Аскер-паша. — Ти передаси в’язня висланникові Порти, й він підпише тобі документ, а що далі із в’язнем станеться — це не твоя справа. Той в’язень мені потрібний. Від Порти ти можеш дістати похвалу й ні однієї піястри, а від мене дістанеш чимало грошей.

— Скільки?

— П’ятсот піястр.

— Справді? — видивився недовірливо солунський паша на свого гостя.

— Не віриш? — посміхнувся Аскер-паша. Він сягнув по шкуряну торбу й висипав золоті піястри на мармуровий столичок.

— Тут — половина грошей, а решту дістанеш тоді, коли козак буде в моїх руках. Згода?

На вид золота солунський паша розгубився цілковито. Він не лише погодився, але й запевнив Аскер-пашу, що зробить усе, ним звелене.

— Гляди ж, пашо, щоб ти дотримав своє слово і вчинив усе, що я тобі велю, — остеріг Ібрагіма-пашу гість. — Коли б ти задумав мене підвести, то Аллах мені свідком, що вб’ю тебе таки у твоєму сераю…

У словах Аскера-паші задзвеніла погроза, й солунський паша поспішив запевнити свого гостя, що дотримає слова й мовчатиме до смерти. Знав, що інакше не може бути, а з розмови з гостем зметикував, що Аскер-паша небезпечна під кожним оглядом людина. По-перше, він у великій ласці везірського двору; по-друге, він великий горлохват і очайдух, який усе виходить живий і цілий із різних небезпечних пригод; по-третє, Ібрагім-паша відчув, що він може мати користь, утримуючи добрі взаємини з Аскер-пашею. Ось, наприклад, під час вечері, якою він пригостив Аскера-пашу, коли зайшла розмова про те, що козацькому гетьманові не дуже-то вільно втримувати зв’язки із запорожцями, то Аскер-паша порадив Ібрагімові примикати очі на таку справу, а за те йому перепадатиме щороку кругленька сума золотих піястр у його приватний гаманець, і це буде куди розумніше, ніж цікавитись тим, чи запорожці приїжджають до Орлика, чи ні.