Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 31

Гетьман позіхнув.

— Ох, і втомлений я… спати хочеться… Ага, щоб не забув, завтра тобі треба їхати в Київ із пильною справою…

— До кого в Київ, Ваша Милосте?

— Скажу завтра. Це складна справа. Йдеться про те, щоб хтось перекинувся в купця й виїхав з України до Криму.

— Розумію, — промовив Петро тихо до себе, помітивши, що гетьман уже куняв, схиливши голову на своє широке рам’я.

За вікнами карети гойдалася безмісячна глуха ніч, і, проїжджаючи козацькими селами, компанійці полохали собак. Вони вайлували, а старі пошрамовані й покремсані в боях козаки підходили до вузьких віконечок або й виходили надвір та, побачивши оточену кіннотниками карету, важко зітхали:

— Гай-гай! Знову хтось значний товчеться ніччю. Чи не наказний гетьман, бува. Адже ж шестірнею помчав. Немає і йому спокою… Лиха веремія настала в Україні…

Карета гойдалася й почала колисати до сну молодого Черниша.

А в затишній невеликій келії Свято-Дмитрівського манастиря спав уже давно, поклавши на всякий випадок біля себе пістолі й шаблюку, емісар гетьмана Пилипа Орлика, Остап Мировський — Аскер-паша.

Наступного дня йому знову стелилася дорога.

На манастирській дзвіниці прокричали сичі і злякали старого манастирського сторожа, який, перехрестившися, потюпав в обхід манастиря.

— Часи ж непевні…

Проте всюди було тихо, і Свято-Дмитрівський манастир огорнула глибока осіння ніч.

МАЗЕПИНЕЦЬ

Ніч насупилася грозою.

Степ огорнула темрява, а чорні хмари насувалися важкими валунами зі заходу і проковтували зорі.

Холодний пронизливий вітер розгулявся по степу, товкся по байраках, шарудів голосисто в пожовклих травах і зі свистом та різноголоссям метелився по всіх усюдах.

Їхати проти вітру ставало щораз важче.

Вершник навіть і не торкав коня острогами, бо вітер тормосив його з усіх сторін, наче намагався звалити із сідла, шмагав по лиці, вдирався в його туго застібнуту бурку, розвівав її поли та примушував вершника насувати міцніше шапку на чоло.

Час від часу вершник прилягав до шиї свого коня й уважно розглядався на всі сторони. Та доглянути що-небудь у нічній темряві не було легко.

— Ну й темрява! Хоч око виколи! — промимрив невдоволено вершник, зупинивши коня. — Ніби тут і не тут. Чи не заблукали ми часом, га? — погладив він коня по шиї. — Вовчого байрака катма… Щось воно не те… А що, як повернемо праворуч?..

Звернувши направо і проїхавши ще доволі далеченько, вершник помітив малесеньке світельце, що миготіло в далечині крихітним вогником.

— Мабуть, у доброму напрямку їдемо, гнідий, — зупинив коня вершник. — Поспішати не будемо. Треба обстежити все як слід, щоб не потрапити в халепу.

Кінь стриг вухами й іржав тихенько, наче хотів сказати, що розуміє свого пана.

Їдучи в напрямі миготливого світелечка, вершник часто зупиняв коня, прилягав до його шиї, пильно вдивлявся в темряву й надслухував. За деякий час світло побільшало, й він побачив перед собою контури великого дворища. Ліворуч нього тягнувся великий ліс.

— Ми на місці, — зрадів вершник. — Оце і є Вовчий байрак, що лежить поза дворищем Толстого.