Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 172

Через два дні козаки довідалися від свого «язика», що Вельямінов таки вибирається наступної суботи на прогулянку Дніпром. Мабуть, поїде сам, бо князеві Голіцину нездоровиться.

Закипіла праця.

Змовники навідалися до пристані, обслідували уважно кожну закутину, дорогу, вуличку й вирішили, що найдогідніше буде кинути бомбу таки в самій пристані, коли карета зупиниться перед довженним дерев’яним помостом, до якого була пришвартована галера князя Голіцина. Здовж дороги до того помосту є будинки та склади, так що Метелиця, який сам охоче погодився кинути бомбу на карету, матиме можливість метнутися прожогом між будинки і згубитися у вузьких вуличках.

Настала субота.

В пополуденних годинах прогулюється у пристані молодий дячок.

У нього подорожна торба, перевішена через плече, а в руках ціпок. Так і видно, що дячок наготувався кудись у дорогу. Ген, оподалік, сидять собі на камінній лавиці сумирно козаки, п’ють пиво й гуторять про всячину. Сидять там теж — сотник Нечуєнко й Любович. Їм добре видно кожний рух подорожнього дячка — Метелиці.

А в цей час купець Коновка, що посідав тут, у пристані, склад із хутрами, має чимало мороки із французькими купцями, котрі навідалися до нього й торгуються за хутра. Розговоритися з купцями важкувато. Сусід-купець, жид, знає декілька слів по-французькому і з його допомогою ведеться торг. Купці-французи вперті й завзятюще торгуються. Ще гірше жидів.

У надвечір’я спека лагідніє. Всюди пожвавлюється рух. Перегодя проїздить дорогою невеликий відділ московських драгунів із київської московської залоги, а через деякий час на дорозі, обсадженій липами, показуються вершники. За ними котиться карета. За нею їдуть знову драгуни.

Це їде Вельямінов.

Подорожній дячок — одна напруга.

Коли карета проїжджає повз нього, дячок риється запопадливо в торбі, а відтак блискавично вихоплює з неї округле залізне ядро з горіючим льонтом і, розмахнувшися, кидає нею за проїхавшою каретою.

Страшний вибух стрясає повітрям. На всі сторони бризькає залізо.

Зойк, крик, квичання покалічених коней, дзеленчить скло, що повилітало з вікон. Люди розбігаються на всі сторони. Дячок і собі кидається навтікача, коли тут на нього наскакують драгуни, що вигулькнули несподівано з бічної вулиці й рубають його шаблями.

У пристані піднімається велика паніка. Налякані москалі починають стріляти куди попало. Перехожі із криком ховаються до складів та куди хто може. На дорозі лежать побиті й покалічені коні, драгуни, розбита карета. Через деякий час збігається київська городська сторожа, наїздить повно москалів, котрі ганяються мов несамовиті по пристані.

Пізно ввечері стає відомо, що якийсь невідомий дячок кинув бомбу на карету й вона розірвала на кусники царського генерала Павла Павловича Акунова, який відправлявся горі Дніпром на північ. У Вельямінова вийшла якась затримка й він не поїхав на прогулянку.

Змовники сердечно жаліли за Метелицею, а Любович погодився сповістити батьків про загибель їхнього сина.