Читать «Нас розсудить бог» онлайн - страница 15

Святомир Фостун

— Безумовно. Д’ю Фре ставиться прихильно до козацької нації. Що ж торкається москалів, то їх він не любить, хоч респектує царя Петра за його державницький розмах й європеїзацію Московщини…

Дощіло щораз сильніше, й із накидок вершників, які їхали обабіч каретки, спливала густяком вода. Карета гойдалася, підстрибуючи на вибоїнах, а дощ заливав вікна й лопотів по її верхові.

Пізно ввечері карета в’їхала на просторе подвір’я Черепашиного замку й зупинилася перед широкими сходами. На них, гостей, уже чекали слуги з ліхтарями і, впровадивши їх до великого вестибюлю, забрали від них подорожні плащі.

Згори, по крутих із білого мармуру сходах ішов високорослий елегантно одягнений і вже літній мужчина.

— Вітайте, дорогі гості! — пролунав його дзвінкий голос. — Не сподівався я, що завітаєте до мене в таку негоду…

— Служба не дружба, маркізе, — вклоняючись, промовив маркіз Гізет. — Але в першу чергу дозвольте представити вам гостя з далеких країн — Аскер-пашу з Туреччини.

На обличчі маркіза Жан Жака д’ю Фре промайнуло здивування, але миттю зникло.

— Найсердечніше вітаю вас, ефенді, в моєму замку, — уклонився галянтно маркіз д’ю Фре, простягаючи руку на привітання. — Для мене велика честь вітати в себе пашу османської імперії. Прошу нагору, до вітальні!

Вона вражала великим багатством. На стінах висіли дорогі гобеліни, скрізь блищало золото. Стеля була розмальована чудовими малюнками з античного світу, а долівка вкрита грубим і пухким килимом, у якому ноги потопали, мов у м’якій траві.

— Прошу ближче до ватрана, — підсунув маркіз гостям пишні й вигідні фотелі, а потім плеснув у долоні. Миттю з’явився слуга й маркіз наказав йому принести вино, ром і чарки.

— Для вас, ефенді, ром, — сказав він, наповнюючи чарки. Адже Коран забороняє правовірним синам ісляму пити вино…

— Можете паші його налити, — засміявся маркіз Гізет. — Він із таких правовірних синів ісляму, що питиме вино й навіть не струшуватиме першої краплі для Аллаха!

— Не розумію, — здивувався д’ю Фре.

— Аскер-паша не турок, а козак-українець…

— Справді?

— Еге ж, — кивнув головою Аскер-паша, — я колишній козацький старшина, який служив під прапорами гетьмана Мазепи.

— То ви мазепинець? — іще більше здивувався маркіз д’ю Фре. — Тоді маю ще більшу честь вітати вас. Але як це сталося, ефенді, що ви дослужилися до такого високого військового ступеня в османській імперії?

— Що ж, вояк із мене непоганий. Коли виявилося, що нам усім, хто вийшов із покійним гетьманом Мазепою з України, доведеться проживати на чужині, козаки почали шукати якоїсь служби. Треба ж було влаштовувати своє життя. Одні пішли на службу до шведів, другі до французів, дехто потрапив до Австрії, чимало нашого брата опинилося на Далекому Сході, а декому вдалося затягнутися до турецького війська. Мову я вивчив скоро, а що турки мали багато мороки з персами, для мене була нагода авансувати. Я визначився в перській війні, бо мені пощастило здобути кілька твердинь персів. У відносно скорому часі я став генерал-бригадиром. Після закінчення перської кампанії мене викликали до Стамбулу, й тому, що я вільно володію кількома європейськими мовами, мені дали призначення на службу до міністерства заграничних справ. Моє теперішнє становище дає мені широку можливість щороку їздити по Европі.