Читать «Дике Поле» онлайн - страница 42

Без вороття

У примарному світлі пожеж метушилися тіні. Над Скутарою котився гук торжества й ненависті. Лементували жінки, кричали кози, ревли верблюди та осли.

Вузькими вуличками бігали козаки, несучи в шапках, у саквах, а то й просто в приполі здобич — золото, шовки, парчу, цінні речі. За ними поспішали до моря звільнені раби — виснажені, обідрані, але щасливі.

Явтух з Іванком кинулися за потоком до воріт. Їхню увагу привернула люта лайка, брязкіт шабель. Вони зупинилися. За невисокою глиняною загорожею, під стіною бідної будівлі, билося двоє. Кремезний розлютований козак змагався з літнім турком. Той прикривав своїм тілом двох переляканих дітей, що притулилися в куточку між домівкою та курником.

— Я доберуся до тебе, бусурманська псявіро! — хрипів козак, хекаючи з кожним ударом шаблюки. — Віділлються тобі слізоньки… моїх діток…

Турок-батько захищався шалено, мужньо, як захищає бідна зайчиха своїх зайченяток від страшного лиса. Знає, що неможливо здолати його, але й втекти не дозволяє всемогутнє бажання — захистити краплини рідного життя, які ще не вміють постояти за себе…

— Мамо рідна, що це він діє? — скрикнув Іванко. — Явтуше!

— Помста! — похмуро кинув Явтух. — Залило очі кров’ю, нічого не бачить…

Іванко кинувся через вузький хід до подвір’я, вихопив шаблю.

— Стій! — крикнув він несамовито. — Стій, кажу тобі, козаче.

Козак відскочив убік з піднятою шаблею, п’яно глипнув на кобзарчука. Турок теж отетерів від несподіванки, тремтячи над своїми дітьми…

— А то ти, Баба! — зареготався козак, нарешті пізнавши Іванка. — Що — на поміч прибіг? Сам справлюся! Хочу порізати бусурменських щенят! Моїх татарва прикінчила позаминулий рік…

— Ти… шкуродер! — скипів Іванко лиховісно дивлячись на козака. — Чим ти кращий від кривавих яничарів? Від ординців? Чим завинили тобі маленькі дітки турецькі? Хіба вони знають щось таке про твоїх? Січ наша Запорозька — то лицарство славетне! Чуєш? Лицарство, а не зграя різунів! Не дозволю!

— Я й з тобою справлюся, — хрипко гукнув козак, наливаючись кров’ю. В багрових полисках пожежі він був страшний, ненависний. — Одійди, цуценя, бо розчахну до пупа!

— Гей ти, прохолонь! — гаркнув Явтух від воріт.

Козак глипнув на Явтуха, на Іванка, позадкував до виходу. Вже з вулиці погрозив шаблею.

— Начувайтеся, бабські душі! Я не забуду вам цього! Падайте перед турком проклятим на коліна, лижіть йому, що не треба! Ха-ха-ха!

Турок дивився на страшних гостей, прислухався до їхньої сварки, все ще не розуміючи, що перед ним сталося. Козаки, одягнені в турецьке вбрання, захистили його і дітей. Такого не бувало. Це чудо. Аллах допоміг! Слава тобі, Боже єдиний!..

— Не бійся, — сказав турецькою мовою Іванко. — Тебе ніхто не зачепить. Заховай діток, доки все скінчиться…

— Хто… ти, господарю? — прошепотів турок, прикладаючи руки до грудей. — За кого мені молитися аллахові?

— Я козак. Тільки не помсти шукаю, а хочу визволити побратима свого з неволі. Прощай, турче! Я не маю зла ні на тебе, ні на дітей твоїх. Живіть щасливо. Виростуть дітки, скажи їм, що козаки — не розбійники… а такі люди, як і ви. Хай вони знають про те.