Читать «Дике Поле» онлайн - страница 44
Олесь Бердник
— Поклонимося! — лунало з чайок. — Щасти вам, браття!
— Хай мати божа береже вас на морі синьому! Та прилітайте, орли сизі, ще до берегів ворожих! Та погуляйте, страху яничарам і турецьким пашам задайте!
— Прибудемо! А чи не треба вам скарбу, братчики? Для діла вашого? — гукнув кошовий.
— Маємо, — махнув рукою Іванко. — Поспішайте, браття!
Вирує темна хвиля, піняться води Босфору. Пропадають у сутінках чайки, ніби їх і не було біля турецького берега. Іванко накидає на себе чорну турецьку фату, хапає Явтуха за руку, тягне до воріт Скутари.
— Хутчіше, Явтуше. Нам треба проскочити, доки нова сторожа не підійшла. Шаблю загреби в пісок… Пістолі залиш…
— Ой, який ти смішний у цьому чорному мішку. Наче примара… Якби побачив уночі — вмер би зі страху…
— Явтуше, хутчіше! Не до жартів…
— А куди ж ми підемо? Де зупинимося?
— Маю дещо на приміті. Коли доля за нас, то все буде добре…
Явтух хутенько вигріб довгасту ямку в піску, поклав свою шаблюку, пригорнув піском.
— Ну, спи, сестро. Хто зна, чи доведеться знову стрітися…
Він підвівся, широко перехрестився, поправив на голові не звичний для нього тюрбан.
— Ну, дитино моя… веди… Один раз мати народила.
Вдячність
Гуго-алі став на порозі, вражено дивився на високу жіночу постать у чорній фаті. За нею ніяково переминався з ноги на ногу вайлуватий літній чоловік. Він здавався знайомим Гуго-алі. Тривога страшної ночі переплутала всі лиця, він не міг згадати, де й коли бачив того химерного діда з довгими вусами. Таких не носять у Скутарі. Хіба що невільники чужинецькі…
— Хто ти, жінко? — запитав Гуго-алі. — Чого шукаєш у бідного рибалки?
Жінка відхилила фату. Гуго-алі скрикнув від несподіванки. Він пізнав рятівника своїх діток.
— Ти спізнився до своїх? — прошепотів турок. — Ти в небезпеці?
— Ні, Гуго-алі, — сумно відказав Іванко. — Ми лишилися в Туреччині по добрій волі…
— Навіщо?
— Я не знайшов побратима. А без нього життя — не життя. Я згадав тебе. Ти — добрий чоловік. Я вирішив прийти до тебе.
— Добре вирішив, — схвально захитав головою туром, і його чорні, як терен, очі заблищали щирістю. — Добре вирішив, великодушний юначе! Я зроблю все, що можу. Тільки я бідний, що на мені — те й моє. Без грошей далеко не підеш, нічого не дізнаєшся…
— Маємо гроші, — скупо одповів Іванко. — Дамо тобі, скільки треба. Тільки знайди мого побратима, визволи його. Довіку буду вдячний…
— Я вже молю аллаха за тебе. Моє життя — твоє життя. Вже тепер піду в порт. Шукатиму, запитаю перекупників. Скажи ім’я твого побратима… І коли його продали. Залишайтеся в мене. Тільки фату зніми. Жінкам у нас важче мандрувати. Ти молоденький, треба припасувати гарну бороду. Я добуду. І супутникові твоєму теж. Він знає турецьку мову?
— Ні…
— Тоді хай прикинеться німим. Чуєш? Як хтось запитає — хай мовчить…
— Гаразд. Я скажу йому.
— Я йду, гості мої. Сподівайтеся на добро. Ходіть сюди, в другу кімнату. Доки не повернуся — не виходьте.