Читать «Дике Поле» онлайн - страница 40

— Доведеться з боєм… — долинуло до слуху кобзарчука. — Жаль… Багато поляже… Ворота Скутари міцні… Таран…

Про що вони мовлять? Чому кошовий занепокоєний? Вони хочуть розбити ворота стамбульського пригороду? Буде бій, ляжуть козацькі тіла під вогнем та шаблями яничарів. А що, як діяти інакше?..

— Явтуше, — прошепотів Іванко. — Чуєш, Явтуше…

— Що тобі, Іванку? — відгукнувся старий. — Чи не боїш-ся? Вже скоро почнемо…

— Та ні… Я не про те… Ти чуєш, про що мовлять отамани?

— А хіба що? Не вперше… Хтось поляже, слави добуде. А хтось повернеться.

— Явтуше! Навіщо лицарям даремно помирати? Можна тихенько… без тарану…

— Як? Що ти за мудрець вишукався?

— Я ж знаю мову турецьку…

— Ну…

— Переодягнуся турком. А зі мною ще хлопці. Вбрання бусурманське в нас є. Підійдемо, а потім…

— Вже збагнув, — радісно скрикнув Явтух, обнімаючи Іванка. — Ти головатий, хлопче, їй-богу! Бути тобі отаманом, якби не…

— Тихо, чорт ведмедастий! Задушиш. Кажи отаману, хай повідає кошовому…

За кілька хвилин Іванко вже перебрався на чайку кошового. Потекла тиха розмова. Отамани радо підтримали план кобзарчука. Незабаром невеликий загін козаків, переодягнених у турецьке вбрання, наближався до воріт Скутари. Здалека долинав тихий гомін, багряні язики полум’я вихоплювали з пітьми сірі стіни фортеці. Біля багаття заворушилися темні постаті, почувся грізний голос:

— Хто йде? Ім’ям аллаха!

— Благословенне ім’я єдиного бога, — голосно відповів Іванко турецькою мовою, — і царя царів великого султана Османа!

— Звідки й хто?

— Улла-паша з Синопа. Буря розбила нашу галеру. Мені пощастило врятуватися. Зі мною слуги, сторожа. Всього дев’ять людей…

— Підійди, Улла-паша. Я одведу тебе до начальника з твоїми людьми. Він подасть тобі допомогу…

— Хай аллах благословить його. Веди скоріше, Ми голодні і змучені…

Заскрипіли ворота. Пришельці ступили на кам’яний звід, В ту ж хвилину блиснули шаблі. Почувся крик, стогін.

— Гяури! Тривога…

Крик погас у мороці ночі. Скутара спала.

Явтух повернувся до моря, над похмурим берегом покотився зловіщий заклик:

— Пугу! Пугу! Пугу!

Темними легкими яструбами козацькі чайки метнулися до берега, на пісок покотилася козацька лава. По знаку кошового вона розділилася на два потоки — один прямував до воріт Скутари, другий — до стоянки галер.

На вежах затрубили тривогу. Та було пізно. Невблаганні козаки, поминувши ворота, заполонили стамбульське передмістя. Спалахнули смолоскипи, від них загорілися благенькі будівлі, зроблені з дерева та кізяку. До неба покотили стовпи густого диму, над Скутарою линув страшний лемент, Оборонці на стінах спробували чинити опір напасникам — їх вистачило ненадовго.

Іванко розгубився серед моря вогню. Що йому тут діяти? Де шукати Гордійка? Він уявляв собі неволю турецьку, як суцільну хурдигу, де сидять рядами, приковані один до одного, полонені козаки та жінки. А тепер, серед безлічі будівель, серед ґвалту, крику та стогону, його душа занепокоїлась, відчула себе нікчемною і мізерною під цим чужим ворожим небом…