Читать «Дике Поле» онлайн - страница 41
Олесь Бердник
— Явтуше! Куди нам іти?
Явтух оглядався довкола себе, кашляв від диму, витирав очі від їдучих сліз.
— А Бог його знає! Незвично це мені! Якби орати, то інша справа! А тут — як у пеклі! Біжимо в оцю-о хату! Треба у проклятих турків хоч трохи добра забрати, нажитого нашою кров’ю!
Вони вбігли до широкого двору, вимощеного гладенькими кам’яними плитами. З-за колон будівлі висунулася огрядна постать турка, вибалушені очі його були сповнені переляку. Він кивав пальцем, шепотів турецькою мовою:
— Сюди, сюди! Я заховаю вас. Прокляті гяури не знайдуть…
Іванко ледве не засміявся. Їх вважають турками, які переховуються від козаків. Він наблизився до господаря будинку, запитав:
— Хто ти?
— Гулим. Міняйло. Лишайтеся зі мною, хоробрі воїни. Може, якась собака козацька вскочить, то заріжете її. Я щедро відплачу вам. Ходімо зі мною, о мої друзі! Слава аллаху, що послав вас!
— Що він там меле? — крикнув Явтух. — Чого це ти з ним базікаєш?
— Запрошує з собою, — усміхнувся Іванко. — Просить захистити від козацьких собак! Заплатить…
— У, гадюка! — замахнувся шаблею Явтух. — Такого не жаль і спровадити на той світ! Немало, певно, попив крові української!
Турок перелякано переводив погляд з Іванка на Явтуха, ще не розуміючи, що сталося. Кобзарчук розвіяв його непорозуміння.
— Слухай, Гулиме, — стримано сказав він. — Ми і є ті козацькі собаки, яких ти хочеш зарізати. Дякуй аллахові, що сюди потрапив я, а не хтось інший. Де твої гроші?
— Я… Я…
— Я вже знаю, хто ти. Не дрижи і не заїкайся. Я не вб’ю тебе. Веди до скарбів, а не то…
— Я бідний чоловік. Дуже бідний, — тремтів міняйло. — Я сам інколи не маю чого поїсти…
— Замовкни, блазню! — крикнув гнівно Іванко. — Бідолаха не будує таких палаців!
— О лицарю! Повір мені! — впав на коліна Гулим, простягаючи руки. — Тільки надією на аллаха і живу я… Пожалій!
— Тоді я допоможу тобі перебратися до аллаха! — втративши терпець вигукнув кобзарчук. Вихопивши пістоль він спрямував його на міняйла. — Веди!
Гулим побачив, що непереливки, скочив з місця, рачкуючи, повів небажаних гостей до льоху. Вони невдовзі опинилися під низеньким похмурим склепінням. На вологих замшілих стінах було розвішане старовинне оружжя, в кутку стояло кілька окованих бронзою скринь. Міняйло мовчки показав тремтячою рукою на них.
— Відчини, — наказав Іванко.
Тріснуло віко. Замерехтіло золото, самоцвіти, перли, Явтух заткнув пістоль за пояс, правою рукою гребонув жменю дзвінких монет, підкинув їх угору. Вони бризнули тривожними іскрами, глухо брязнули.
— Заради цього… стільки мук, лиха, — ненависно мовив старий козак. — Прокляте золото…
— Нема чого стовбичити, — сказав Іванко. — Поспішаймо. Бери, скільки донесеш. Інше хай йому, собаці! А то лопне з горя!
Вони насипали самоцвіти та монети в кишені, скільки помістилося. Пудів зо два різних прикрас Явтух накидав у невеликий лантух.
Вони рушили вгору по крутих сходах, а Гулим лазив по холодному камінню біля пограбованих скринь, стогнучи, згрібав тремтячими руками розсипані перли та дрібні монети…