Читать «Дике Поле» онлайн - страница 43

— Скажу, — сказав зворушено турок. — Вічним слугою тобі буду, великодушний козаче. Гуго-алі не забуде доброго серця. Запам’ятай мене, молодий козаче. Гуго-алі не забуде.

Явтух з Іванком вибігли на вулицю, поспішили до берега Там вирувало товпище. Юрмилися козаки, невільники, випущені з в’язниць та галер. Здобич уже була навантажена, отамани виясняли, хто загинув, скільки треба взяти невільників на чайки, куди їх розподілити.

— Братчики! — кричав кошовий, вимахуючи пірначем над головами козацькими. — Діти січові! Пора в путь! Стамбул прокинувся, незабаром — погоня! В море! Пугу! Пугу!

— Пугу! Пугу! — покотилася луна понад берегом і залягла десь біля стін Скутари.

Іванко бігав поміж невільниками, заглядав у змарнілі обличчя, благально питався:

— Людоньки, ріднесенькі! Чи не бачили ви Гордія… Гордія з-під Богуслава. Чи не тут він де-небудь? Гордійко… такий чорнявий, кароокий…

— Прозивається як? — одгукнувся сивий худорлявий дід у старій, аж чорній, вишитій сорочці. — Прізвище яке в нього, юначе? Чи не Кожух?

— Кожух, — стрепенувся Іванко. — Кожухів він. Дідусю, де він? Що з ним?

— Лиха справа, синку, — понурився дід, розводячи руками. — Продали нас разом з ним у Кафі на галеру туркові проклятому Алі-паші…

— Знаю про те, — відказав Іванко нетерпляче. — Де ж потім… куди?

— Врятував ще він галеру туркові невдячному… Буря була… Викинуло нас на берег… Після продав турок Алі-паша Гордійка твого… та ще й з побратимом його…

— З Грицьком? — простогнав Іванко.

— Правду сказав… Грицьком звати його. Обох продав турок. А куди — того вже не відаю. А тут його не було. Не бачили ми.

Повернувся Іванко до Явтуха. Став біля нього — знічений, убитий горем. По щоках покотилися сльози.

— Що діяти? Що робити, Явтуше? Не можу повертатися без Гордія! Навіщо мені жити без нього?

— Іванку, дитино моя, — прошепотів Явтух. — Ну що я можу порадити? Що міг — робив. А тепер… Запитай серця…

— Серця? Ти сказав — серця. Я лишаюся тут, Явтуше…

— Тебе спіймають… Іванку. Закатують.

— Знаю мову, звичаї. Нічого мені не станеться. Прощай, Явтуше! Вже братчики сідають на чайки. Поспішай, буря насувається.

Море шуміло. На сході рожевіла смуга зірниці. Понад берегом котилися сиві тумани. Від Стамбула долинав грізний шум, звуки бойових труб, в імлі миготіли вогні.

— Гей, Іванку, — гукали з моря. — Явтуше! Хутчіш, бо одчалюємо!

— Лишаюся тут, отамане, — твердо відповів Іванко. — Побратима мого нема, хочу звільнити його!

В ранкових сутінках видно було, як кошовий зняв шапку, поклонився юнакові.

— Славну справу задумав кобзарчук наш прегарний! — гукнув він. — Знайдеш побратима — завітай до Січі. Загинеш — думу про тебе заспіваємо! Пугу, пугу!

— Пугу! Пугу! — крізь сльози відгукнувся Іванко. — А виберіть мені, братчики, покриття жінки турецької. Хочу вид змінити…

— А ти, Явтуше? — озвався кошовий. — Чом не поспішаєш до чайки?

— Лишуся з ним, — зітхнув старий козак. — Там, де квітка, там і корінь. Що мені в житті моєму? Може, стану в пригоді… Прощавайте, браття! Поклоніться Дніпру святому, Україні рідній…