Читать «Дивовижна одіссея Феді Кудряша» онлайн - страница 119

Штовхаючи один одного, вони стовпились біля дверей. Більшість зосталась за порогом і тому мусила задовольнятись повідомленнями, які надходили від щасливців, що прослизнули услід за Дієго.

— Ну, що там? — допитувались нетерплячі.— Справді є сліди дракона?

— Тут сам дідько нічого не добере! — вигукнув Луїс, що зумів одним із перших протиснутись у каюту. — Все потрощено, перевернуто, кругом шматки скла…

Капітан і Доменіко, що допомагав йому, згори донизу обнишпорили каюту алхіміка, але зливка так і не знайшли.

— Сеньйоре Дієго, — висловив припущення Адальберто, — мабуть, у нього є тайник. Ми так сто років шукатимемо і нічого не знайдемо. Нехай Гуго сам покаже.

— Маєш рацію, — погодився капітан і крикнув: — Гей, Лауреано, приведи сюди Гуго!

Минуло кілька хвилин. Капітан нетерпляче поглядав на двері, але ні Лауреано, ні Гуго не було.

— Де вони? — почав сердитись Дієго. — Цього Лауреано тільки по смерть посилати!

— Можливо, Гуго знову стало погано? — озвався Луїс.

— Ану, лишень, збігай ти, — наказав Дієго конопатникові,— допоможи Лауреано.

Та Луїс не встиг вийти з каюти, як прибіг засапаний Лауреано. Розвівши руками, він розгублено доповів:

— Гуго ніде нема…

— Як це нема? — гримнув Дієго. — Не провалився ж він крізь каравелу на дно океану? — і, розштовхуючи матросів, подався на палубу.

Лауреано виявився правим: на палубі Гуго не було. Розгніваний капітан, лаючись, наказав обшукати все судно. Матроси, прихопивши ліхтарі, оглянули трюм, тольду, носову надбудову, навіть щогли, але Гуго й сліду не стало.

Розділ тридцять третій

КРАЇНА УТОПІЯ

Скориставшись із того, що всі матроси з'юрмились у носовій надбудові, Гуго підкликав Педро.

— Далі зволікати не можна, — рішуче сказав він. — В тебе все готово?

— Не розумію, ти про що? — здивувався Педро.

— Як про що? Хіба не бачив мого знака?

— Якого знака? Клянусь Мадонною, я нічого не бачив!

Гуго зблід.

— Вночі я намалював знак, про який ми домовились, а зараз його нема. Якщо ти, Педро, не стирав, то стер хтось інший… Нас вислідили! — схопився він за голову. — Нас вислідив Доменіко, цей проклятий шпигун Кривого! Він увесь день вертівся біля мене… Що робити, що робити? — простогнав алхімік. — Ми загинули!

— А може, якось минеться? — нерішуче почав Педро.

— Що минеться? Ха-ха-ха! — істерично розсміявся Гуго. — Ти не знаєш Кривого! І ще одне: вночі я склав гороскопи на тебе й на себе. Якщо ми залишимось на каравелі, на нас чекає смерть.

— Я-ак? — хитнувся вражений Педро.

— Такий присуд долі. В нас один вихід — тікати, і якнайшвидше!

Слова Гуго зробили своє. Тепер уже Педро підганяв алхіміка.

— За кормою човен! Біжімо мерщій!

Попасти в човен можна було, тільки спустившись по канату. Педро давно сидів у човні, а Гуго все ще нерішуче тупцяв на палубі. Внизу в темряві глухо плескались хвилі.

— Де ти там? — нетерпляче покликав Педро.

Гуго ніколи ще не доводилось спускатись по канату з такої висоти. В нього все похололо всередині. Іншого разу він би нізащо не наважився на такий ризикований спуск, та небезпека додала йому сміливості і сил. Обшморгавши до крові долоні об канат, алхімік звалився в човен. Тут почувся тупіт ніг і сердитий голос Дієго: