Читать «Дивовижна одіссея Феді Кудряша» онлайн - страница 120

— Де він запропастився, цей клятий старигань?

Одним ударом ятагана Педро перерубав канат, вставив весла в кочети і відштовхнувся від каравели.

…Як звичайно, в тропіках ранок одразу ж змінив ніч. Підвелося сонце. В синюватій імлі виріс острів. Чітко вимальовувались скелі, вулкан, буйні тропічні зарості і навіть окремі пальми. Долітали крики птахів, що попрокидались.

Федя сердився на Адальберто. Замість того, щоб поговорити, вислухати його, пілота потягло в каюту Гуго.

Нарешті з'явився Адальберто.

— Знаєте, герцог, там у каюті все догори дном… А золото шукали-шукали, так і не знайшли.

—І не знайдете, — буркнув Федя, — ви ж не знаєте найголовнішого.

І він розповів про все, що бачив.

— Усе це треба негайно ж передати сеньйорові Дієго, — сказав Адальберто після того, як Федя скінчив. — Далі відкладати не можна. Це… — він раптом спинився на півслові.—Дивіться, човен! А в ньому Гуго і ще хтось!

— Педро! — вигукнув Кудряш, подивившись у той бік, куди показував Адальберто.

Тим часом човен помітили і матроси. Всі стовпились біля лівого борту. Дієго скрипнув зубами, і, не мовлячи й слова, щосили вдарив по обличчю Доменіко, який стояв поруч.

— Негідник! — крикнув капітан. — Проґавив Гуго! Я з тебе душу вийму, якщо не спіймаємо алхіміка.

Він кинувся до гармати. Боцман послужливо подав йому гніт. Капітан прицілився. Гримнув постріл. Гучна луна прокотилась над океаном.

— Недоліт, ваша милість! — повідомив Габріель, що встиг опинитись на вантах.

Дієго, вилаявшись, знову припав до гармати. Цього разу він особливо старанно цілився. Але й цього разу ядро плюхнулось у воду, не долетівши до човна.

—Іржавий якір їм у бік! Далеко відійшли, не попадеш! Клятий старигань таки змився з моїм золотом.

З наказу капітана поспіхом спустили баркас. Першим у нього стрибнув сам Дієго. З собою він узяв боцмана, Лауреано. Габріеля і ще трьох матросів.

— Адальберто, наглядай за порядком! — гукнув капітан уже з баркаса.

Матроси налягли на весла.

— Швидше! Швидше! — підганяв їх Дієго, б'ючи палицею по зігнутих спинах.

Всі, хто лишився на каравелі, бурхливо реагували на перипетії погоні, що почалася. Але скоро човен і баркас сховалися за скелястим мисом, що виступав далеко в океан.

Мимо пройшов Доменіко. Ніс і губи в нього після капітанового удару розпухли. Кудряш провів його співчутливим поглядом. Це помітив Адальберто.

— Дон Дієго крутої вдачі, любить рукам волю давати. Не пожалів навіть свого вірного слугу…

—І навіщо ви тільки служите в нього? — вирвалось у Феді.

— Звичайно, я міг би кинути Дієго, — задумливо мовив Адальберто, — але куди підеш? Дієго не гірший і не кращий за інших капітанів. Скрізь такі самі порядки, як на «Улюбленці Нептуна». Весь світ стоїть на цьому. Сильні правлять слабкими. Правду казали у стародавньому Римі: не той правий, хто правий, а той, хто має більше прав… — пілот зітхнув. — Пригадую випадок з моїм батьком. Я був тоді ще хлопчиком, як один гранд замовив батькові сідло. Сідло вийшло на славу. Але воно, бачите, чомусь не сподобалось пихатому гранду, і той відшмагав батька нагаєм… Повірте, герцог, біднякам скрізь живеться погано. Кругом свавілля, жорстокість… Колись я з малого розуму думав, що життя моє зміниться, якщо піду не по батьковій дорозі. Скінчив університет, став пілотом, а все одно лишився простолюдином… Втім, навіщо це вам? — махнув рукою Адальберто. — Це не цікаво.