Читать «Зодчий із пекла» онлайн - страница 70

— Так діють тільки маніяки.

— Ти про що? — прикинувся наївним Кінчев, але недобро зіщулив очі.

— Дак про вбивства ж. Серійні.

— Ти, мабуть, уже всім однокурсникам роздзвонив, що серійні вбивства тут розслідуєш?

Міша не зрозумів, чим пахне крижаний тон його тимчасового начальника й добродушна зізнався:

— Дзвонити дорого. Я їм «есемески» розіслав.

— А як же таємниця слідства?

— Багато я міг в «есемесці» написати? — Мишко почухав гострий кадик. — До речі, Блюмкович, Надія Іонівна, усе, що нам відомо, біля паркану свого будинку сусідці розповідала. Досить голосно й з подробицями.

— Ну-ну-ну, — заворушився й заскрипів підлогою Віктор, — що за подробиці?

— Та все, що ми і так знаємо.

— Михайло, напруж мозки! Усього знати ми не можемо. Згадуй!

Шерман звів очі до стелі.

— Так от… Нова прибиральниця Ярижських, Дука ця, забув, як її кличуть… Е-е, Тетяна…

— Ну-ну, продовжуй!

— Так вона матусею охоронцеві Дмитру Дуці доводиться.

— І що?

— І кумою другій прибиральниці, Тетяні Михайлівні.

— І кличуть їх обох Тетянами! Дуже підозріло! — Кінчев посміхнувся. Саркастично.

— Не смійтеся, я згадую все… Щоб нове не пропустити… Найголовніше… Бабка вбитої заговорюватися стала від горя. Всіх підряд обвинувачує.

— Це нам відомо.

— А, от іще! Коли в особняку санаторій був, там люди, як мухи, помирали. Від невідомих причин. Тому його й закрили.

— Ти в це віриш? — підлога під Кінчевим заскрипіла голосніше.

— Можна перевірити. Зв'язатися з Міністерством охорони здоров'я. Може, в них архіви збереглися.

Віктор розцвів іронічною радістю:

— Боюся, саме тобі ми це й доручимо. Зв'язатися з архівами.

— Завжди готовий. Я швиденько, з Інтернету…

— Зачекай, це й усі твої новини?

— Ні. Всі думають, що вбивці… Що це якось пов'язане з родиною Ярижських. Ну, тіпа, через них усі нещастя.

— Чому саме через них?

— Жінки не говорили. Так — емоції… Ярижські їм не подобаються: багаті, пихаті.

— А ти сам що думаєш?

— Я думаю: хтось їх попереджає. Залякати хоче.

— Молодець!

— Правда? І ви так думаєте?

Кінчев грізно постукав по столу вказівним пальцем:

— Ні-ні-ні, це ти так думаєш! Запам'ятай, Михайло! Слідчий не думає на когось, не підозрює, а висуває версії.

— І у вас є версія?

— Є. Але аргументів для неї обмаль. Одні емоції…

— А що якщо… засідку влаштувати?

Віктор знову не на жарт розлютився:

— Мовчи вже про засідку! Ти вчора в одній уже…

— Не всі ж такі, як ці ненормальні Блюмковичі!

— Ти так думаєш? Так ти, Мишко, Богові дякуй, що тебе Блюмковичі у своєму городі спіймали, а не їхня сусідка Дубковецька. Там би парою синців справа не закінчилася. Там би нам усім дісталося так, що й подумати страшно. У неї дочка — редакторка місцевої жовтої газетки. Скандальна дама! Накатала би про наші безстрашні органі грандіозний матеріал під заголовком: «Знову перевертні в погонах».

— І де б вона компромат взяла? Нічого ж такого не було.

— Де такі компромат беруть? З пальця висмоктують. Вона б розписала, що ти не просто так заліз на її суверенну територію без дозволу й ордера, що це ти, саме ти поцупив і стіл, і мотор, і всі заощадження самотньої бабусі. І поміть, в таких виразах, що всі б тебе за злодія вважали, але ніде про це прямо не говорилося б. Вона так уміє кожну фразу закрутити, що ні до чого й не причепишся. Ця мадам уже вісімнадцять судових процесів виграла. Про наклеп, захист честі і таке інше. Позивачі так і залишилися обпльованими.