— Ну, перед тем, як він пішов обходити ділянку.
— Дука не знає.
— Телефон пропав… Принаймні з ним — не було.
— Молодець, Миколо. Ростеш на очах. Бути тобі генералом… Перед пенсією. Труп на експертизу відправили?
— Так, звичайно… Тільки там і так усе ясно. Ножем його. Прямо в серце.
— Лезо ввійшло не вертикально, а горизонтально. Про що це говорить?
— Ззаду. Його вдарили ззаду!
— Схоже, що так. Але ти не розслаблюйся. Запиши-но показання баронеси. Вона он у тій кімнаті. Чекає на тебе — не дочекається. Ти з баронесами коли-небудь розмовляв?
— Не доводилося.
— От і повправляйся. І дивися, чемненько. Щоб потім неприємностей не було. І щоб протокол — за всіма правилами.
Микола усміхнувся й відважно попрямував виконувати непросту дипломатичну місію.
Останні листочки давно вже злетіли з гілля та встигли скорчитися й підгніти під непривітними скісними дощами. Шелестіли тихо, боязко. Так, як притлумлені збляклі голоси зляканих жінок.
— Про що це ви, сусідко, з Ганною розмовляли?
— Ой!.. А це ти, Тетяно… Та так… Пліткували.
— Я розумію, що не лінію партії на індустріалізацію обговорювали.
— Боронь, Боже! Ми про наше, місцеве… Тільки вона просила нікому…
Обидві озирнулися, кожна — за свою спину. Оточуючий світ застиг, як звичайно, у брунатно-сірих відтінках, наче в некольоровому кіно. Тільки червоні прапори над баштою Барвіненківського палацу, де тепер містилося сільськогосподарське училище, та на мачті біля будинку міськкому-ради-ГПУ підживляли пейзаж.
— Правильно, я нікому не скажу. Що, вперше?
— Тоді слухай. Тільки тихо, — вони ще раз підозріло озирнулися, потім підійшли з обох боків ближче до тину. Обидві в стареньких кацавейках, заношених ситцевих спідницях, вилінялих хустинах, немолоді, сутулі. Сіро-коричневі, як і пізня осінь, що їх оточувала.
— Ну?
Перша втаємничено зашепотіла:
— Сьогодні вранці чекісти у панському домі зятя Барвиненків ловили.
— Та їх же тепер не чекістами називають.
— Один чорт, ті, що людей беруть.
— Ну?
— Та й не спіймали. Оточили з парку, зайшли в середину — а нікого нема. Був у домі — і наче з росою випарився.
— То вони погано оточили.
— Та де погано? Вони свою справу знають. Там активістів було — не злічити.
— То, може, його там і не було?
— Якби ж то! У вікні бачили. І — не стало. Щез.
— Хм!
— А я тобі ще коли казала: хтось із тих панів нечистому душу продав. Я спочатку думала на Вірку. А виходить, що зять.
— Ух, кровопивці! Недарма ж їх, антихристів, прогнали! Не ті часи. Тепер наша влада, бідноти.
— А я про що кажу.
Обидві сторожко озирнулися.
Темне небо, темні шибки. Кожне вікно дивилося з погрозою.
Все місто забарвилося в колір смутку: голі коричневі дерева, поруділі стіни, і дорога — розбита й чорна. Ні минулого, ні майбутнього. Тільки злиденне й небезпечне сьогодення.
