Читать «Зодчий із пекла» онлайн - страница 71

— І що ж, ніхто їй рота закрити не може?

— Та ти що?! Вона в нас — перший борець проти корупції й усякої неправди, заступниця скривджених. Її публіка на руках готова носити. Взагалі-то є за що. У неї й слушні матеріали бувають… — Кінчев позіхнув.

Практикант зітхнув і знову запропонував:

— Ні, а якщо все-таки простежити за особняком? Засідку влаштувати — справжню!

— На все — свій час. А зараз непогано б у себе вдома в засідці посидіти. За чашкою чаю. Ех, поставити б отут кушетки! Та подушки! Гаразд, ходімо додому, практиканте.

Кінчев неохоче підвівся. Міша задоволено відклав убік недошиті документи. Він уже бачив себе оточеним щільним кільцем інститутських товаришів, які жадібно ловлять кожне його слово. А він каже байдужим тоном: «Пам'ятаю, коли ми сиділи в засідці…»

І він, і ненабагато досвідченіший Кінчев інтуїтивно відчували: найцікавіше в них попереду, воно вже близько, не за горами, і засідки — теж. Тому що два вбивства в будинку Ярижських — це поки тільки квіточки…

Попереду на них чекали і ягідки… І підлога співчутливо заскрипіла їм услід.

Холмс та Ватсон по-барвінківски

— Отже, пхе, всі три жінки розповідали тобі за продаж дівчат з містичним жахом, пхе? — Кінчев на ходу палив і від того вимовляв слова невиразно та наче неуважно.

— Я не знаю, як це — містичний, — не погодився Цокотюха. — І не казав про жах. Просто всі вони боялись.

— Кого? Свинаренка там і слід прохолов.

— Мені ніколи було розпитувати. — Борис озирнувся. На вулиці — безлюдно. Темряву розсіює тільки нерівне жовте світло з вікон. Снігопад ущух, лише свіжий вітерець обдував обличчя.

— Там, пхе-пхе, був іще хтось. Про кого не казали, пхе-пхе, ні тобі, ані слідчим органам.

— Та кинь ти вже свою цигарку! Нікого там підозрілого не було. Тільки той миршавий у чорних окулярах. Кріс.

— Кріс? Ти не казав, що він — Кріс.

— Ну, забув. Та це, мабуть, і не ім’я, а так… клікуха.

— Все може бути. А он вже і наш будинок. Пхе-пхе… Кріс…

— Трохи не Крістіна. Орбакайте.

— Як-як? Крістіна? Орбакайте? Чи королева Крістіна… — Кінчев кинув залишок сигарети на сніг, не любив смітити в під’їзді. І раптом весело додав:

— Мені подобається твій Кирило, є в ньому щось правильне.

— Правильне? — здивувався Борис.

— З точки зору діалектичного методу, — додав Кінчев. — Такий увесь пристойний, нічого занадто. Ні хамства, ні культури, ні освіти. Гармонійно.

— Нічого собі! Губи товсті, як не тріснуть, а ти кажеш — нічого занадто, — розсердився Боря, але Віктор вів далі, немов би для себе самого:

— Його дії та навіть і думки легко зрозуміти й обчислити.

Вони вже піднімалися на п’ятий поверх панельної «малосімейки», де жив Віктор. Важко гупали товстими підборами по ніколи не митих сходах, що здавалися зробленими з якогось допотопного брудно-коричневого мармуру — усі вкриті візерунками та плямами, які щоразу ставали помітнішими після недбалих підмітань. На майданчику між першим та другим поверхами — залишки недбалого бенкету: на підвіконні — обгортка від чіпсів та порожня дволітрова пляшка з-під пива, під ногами — чотири недопалки.