Читать «Зодчий із пекла» онлайн - страница 72

На третьому поверсі їм назустріч трапився сантехник-філософ Едуард Семенович Путяєв. Чемно привітавшись, пройшов мимо у поетичній замисленості, але з наступного майданчика крикнув:

— Андреїч, ти поспішаєш? Розмова є. На хвилинку.

З різних боків вони обидва повернулися на третій поверх.

— Я щодо вбивства, — одразу почав Семенич. — Подумав, може, це допоможе якось…

Кінчев дивився на нього уважно, і сусід-сантехник понизив голос:

— Згадав я. Щодо дизайнера київського. Він весь час занадто багато говорив. От стане над душею, коли ти працюєш, і базікає, базікає, базікає… Немов навмисно відволікає від чогось, збиває… начебто прагне увагу відволікти. Ти тут із трубою якоюсь копирсаєшся, а він: ду-ду-ду, ду-ду-ду. Дістав!

— Навіщо?

— Навіщо? От цього я вже не знаю.

— Може, просто — базіка.

— Я теж так думав спочатку, він же майже з усіма так. А потім зауважувати став: він і сам утомлюється від цього.

— І про що ж говорить?

— Він? Та про що завгодно! Аби тільки говорити. От, пам'ятаю, завівся про вінтажні речі. Модно, мовляв, повернулась до них цікавість. Вчора вони були дешевим масовим товаром, а сьогодні — скарб несказанний. Коротше, не чи знаю я бабок місцевих, щоб перекупити в них «ретро» яке. Не вистачає в інтер'єрі.

— Ну й найшлися такі баби?

— Та хто їх шукав! Я ж кажу, базікали тільки. На поезію перейшли. Запитує: а у віршах вінтаж зустрічається? Кажу: скільки завгодно! Тільки називається це по-іншому. Постмодернізм! Ну, посперечалися щодо цього…

— А що ти робив у цей час? Коли про модернізм говорили?

— Що робив? Не пам'ятаю вже… Хоча… Це ж я саме той нещасливий унітаз встановлював, який барахлив потім якось по-чудернацькому…

— Як саме барахлив?

— Та ніяк! Працював він нормально. Тільки хазяйці ввижалося щось, булькає нібито якось дивно, незвичайно. Баба з жиру біситься, от і видумує! Сидить цілий день без діла.

— Вона й справді нічим не займається?

— Природно. Тільки музику з ранку до ночі слухає та вказує всім, що робити.

— Ясно. Ну, спасибі, Семеничу. Буде час, зайду, поговоримо ще…

— Бувай…

— До побачення.

Віктор рушив нагору, до Борі, що терпляче очікував поверхом вище.

— Н-да-а, тепер ще й архітектор. Цікаві люди Ярижського оточують… А от його дружинонька… — повертаючись до попередньої розмови, Кінчев витяг ключа й почав тикати ним у шпарину. — Ч-чорт, темно, як… Як завжди. Ось, потрапив… Його дружинонька Ольга Володимирівна — непередбачувана особа. Проходь вперед, я замкну… З нею чоловіки почуваються справжніми самцями. І ніким більше. Інтелект вимикає наповал!

— Бо вона сама справжнісінька самиця, то й ми почуваємося поруч неї… такими. Хай їй грець! Просто глузд втрачаєш, коли вона… поруч.