Читать «Зодчий із пекла» онлайн - страница 58

Невже знову те миршаве диво в темних окулярах?

Боря згадав, що в інтернатські роки його прозивали не лише Борсуком, а іноді й Барсом, і поліз на ялину.

Звідти його стягли за ноги троє міцних охоронців. Невдало гепнувшись на сніг, він не зміг вчинити достойного опору. Як положено, смачно матюкаючись, хлопці в уніформі ударили впійманого кілька разів по голові та між ребра і вправно наділи наручники.

Коротко підстрижений кремезний гевал діловито консультувався по старомодному мобільнику:

— Впіймали на гарячому! Прямо у вікно ліз! Його одразу в міліцію чи спочатку до вас? Га? Пойняв! — Привісив мобілку до пояса й скомандував: — До шефа його, хлопці! Спочатку самі пообщаємся.

Судячи із задоволених облич охоронців, ця пригода настільки підвищила їх самооцінку, що вони дивились на Цокотюху, як на вельми симпатичну особу.

Оточивши його з трьох боків, з веселими вигуками повели до будинку.

Казково-кіношне багатство оздоблення прихожої приголомшило Борю настільки, що він і опиратися забув. Це ж серіал «Династія», палац магараджі, фантастична опера, тільки не звичайне житло! І згори струменить акордеонний ручай…

Кирило Іванович не полінувався особисто спуститися вниз.

Якийсь час вони з Борисом мовчки розглядали одне одного (Свинаренко явно погладшав і погарнішав за останні п’ять років), потім господар гостинно розвів руки:

— Кого я бачу! Оце так зустріч! Такі люди — і на волі. Втік чи відпустили?

Почувши ці слова, охоронці аж понадувалися від пихи: не якогось там волоцюжку — справжнього злочинця спіймали!

Боря, як це з ним зазвичай бувало, не одразу знайшов слова для відповіді. А Кирило, потираючи руки, розпорядився:

— Так, давайте його в мій кабінет. Я з ним тет-а-тет переговорю.

Шикарні сходи вони перерахували майже стройовим кроком. Швидко проскочили музейну галерею і, спритно стягнувши з нього куртку, в чотири руки водрузили Бориса на стильний гнутий стілець. Музика тут звучала ще виразніше — якісний, звучний магнітофон знаходився десь поруч, можливо, за стіною.

— А якого дідька! — запізніло закричав Цокотюха.

— Ти тут краще того… Мовчи, — суворо порадив один з охоронців хрипким тенором.

— А якого ви мою куртку порвали? — Спробував підвестися, але тримали його професійно.

Тенор щиро здивувався:

— Яку це куртку? Га? Оце дрантя? Я його під ґанком покладу, хай на тебе почекає, — й не полінувався нахилитись за справді таки благенькою й убогою Борисовою одежиною.

— Щоб він тут не башибузучив, прикрутіть-но міцніше, — скомандував гостинний хазяїн.

Один з охоронців витяг з кишені довгий кусок дроту.

Латиноамериканську мелодію за стіною змінило попурі на теми блатних одеських пісеньок. Цокотюха зрозумів, що добряче влип. І нарешті звернувся до Свинаренка-Ярижського:

— Боїтесь, що приб’ю, Кириле Івановичу? Хіба є за що?

— Боронь Боже, Боренька, просто знаю твою вдачу, ти спочатку робиш, а тоді вже думаєш.