— Ну, ти, здається, в тюрмі ще тупіший став. Гроші тобі віддаю. Готівки зараз стільки немає, домовимось на післязавтра. Ну, чого ти так дивишся? Гроші віддам всі до копійки. В твої руки. Ще й з відсотками. Щоб сам перерахував, у руках потримав, хе-хе… І на роботу беру. Легально. Охоронцем. Поки що. А там подивимось, може, і підвищу. Зрозумів?
— То дійде пізніше. Ночуватимеш у мене.
— Мені є де ночувати.
— Ні. Маю тут шкільного приятеля.
— Ну-ну. Куди доставити грошики?
— Я сам прийду.
— От і добре. Тоді й до роботи станеш.
Борис, не знаючи, як правильно реагувати у такій ситуації, мовчки кивнув, і Кирило Іванович почав розкручувати провід, яким припнули Бориса ретельні охоронці.
Цокотюха нарешті зрозумів, що зі Свинаренком і справді потрібно розбиратися повагом, краще за все — з Вітюхою. Тому вирішив схитрувати й, підводячись та розправляючи плечі, значуще сказав:
— Я дивлюсь, той… «Зелені» з моди виходять. Мені б… у євро. І отак, щоб… На рахунок покласти…
…Коли Борис у новій, щойно подарованій Свинаренком-Ярижським куртці вийшов за ворота, проведений суперзацікавленими поглядами двох охоронців, він почувався повним дурнем. І страшенно хотів скоріше побачитись з Вітюхою.
Сині присмерки вже змінив нічний морок. Вогні міста яскраво світилися попереду.
Тюха — голова. Майже геній. Він розплутає що завгодно, дарма, що з інтернату. Невизнаний Шерлок Холмс з райцентру. Але про нього ще почують, дехто діждеться…
Ці втішні думки перервав різкий гудок автомобіля, який обігнав пішого Цокотюху на вузькій дорозі, закидавши його мілким сніговим порохом з-під коліс. Синій «Москвич» кудись поспішав від хвойної оази хитрого Свинаренка. Тільки задні габаритні вогні зачервоніли, швидко зменшуючись, і нарешті повернули праворуч — до об’їзної траси.
Борис міг би поклястися, що за кермом сиділо оте розмовляюче фальцетом худеньке чудо в пір’ях. І в окулярах. Темних, як ніч.
Віра безцільно бродить по будинку, іноді переставляє маленькі статуетки, водить вказівним пальцем по шафі чи перилах. Зіщулена, самотня. Згадує те, що потрібно забути…
На каміні — морська зірка, недоладно, грубо розмальована. Навіщо вона? Чому на каміні?
Вона нагадує минулорічні події.
Грицько шепотався з Манею. Вона щойно знайшла подарунок від нього — цю вульгарну зірку. Удвох усміхались, перезиралися. А Віра була поруч, в сусідній кімнаті. Почула кілька фраз. І запам'ятала їх.
Вчора, немовби випадково, заговорила про це з чоловіком:
— Ви мали таємниці? Лише для двох?
Він підняв роздратоване обличчя, повільно опустив газету. Але спитав зацікавлено:
— Звідки ти знаєш?
— Чула. Одного разу, випадково. Ти сказав їй: хай це буде нашим секретом, щоб знали тільки ти і я.
Він дивився на неї, але не в очі, а на перенісся.
— Ось нехай це й залишиться нашим секретом.
Їй стало холодно.
— Але Мані вже немає…
— А тайна є. і залишиться.
І знову між ними повстала газета.
І тиша, і привид Мані…
…Віра хоче розвіятись і йде до зали. На портретах — Марія.
Тут все нагадує про неї. І про його кохання до неї. І нагадуватиме завжди… Вічно…
Віра дивиться на бібліотечні двері. Там позавчора вона сказала:
— Ти коли-небудь полишиш ці книги? Я починаю їх ненавидіти!
Він незадоволено кинув:
— Вірунчику, хіба можна ревнувати до книжок?
А вона додала подумки: «А до померлої сестри?» Проте перевела розмову на інше:
— Тобі потрібна та нікчемна посада у земстві? Ти ж архітектор, а не чиновник.
Він довго мовчав, дивився на книжкові шафи, на гвинтові сходи, на вікна.
— Я й сам про це весь час думаю. Потрібно ж чимось займатися. Архітектура — це творчість, для неї потрібне натхнення… А я відчуваю, що… У мене його нема. Зараз. Може, це просто криза, і незабаром все стане, як і раніше… Не знаю. Нічого не знаю. Поки що.
…Віра повільно бреде назад, із застиглим обличчям й тужливими собачими очима.
Невже смерть Мані вбила його талант? Без неї — немає натхнення…
У вікно залітає малесенький метелик. Білий, схожий на міль.
Віра сідає й думає, що вона також — міль. Звичайнісінька домашня міль, яка їсть все та всіх, помалу, непомітно. Гидка, вредна, приносить усім лише нещастя.
І сіра, і дрібна — як міль.
За вікном чує шум автомобіля. Зустрічати не виходить. Сидить на дивані, заплющивши очі.
Чує його кроки. По сходах. Ближче. Але не рухається, не розплющує очей.
Він повільно підходить, сідає поруч. Мовчить.
Не розплющуючи очей, вона питає тихо, але так, що у самої спина холоне:
— Навіщо ти одружився зі мною?
Чує, як він підводиться та йде до вікна.
Холодний чужий голос розсікає тишу:
— А навіщо ти вийшла за мене?
Вона розплющує очі — і зустрічається з його задушливим поглядом.
Як сталося, що вони виявилися одне для одного вироком? Засуджені на вічне безрадісне життя в цьому остогидлому домі, населеному злими духами й привидами. Просто простягли назустріч руки в момент відчаю? І подумали, що це — кохання, якого ніколи не було?
В залі з великими вікнами — темно. Вона хоче вийти на свіже повітря, до сонця. Хоч трохи світла!
Несподівано ніжно він каже:
— Чого це ми верземо такі дурниці?
Підходить впритул, гладить її волосся, приязно питає:
— Ти вже вечеряла? Я голодний.
Віра спокійно усміхається:
— Скажи, щоб накривали. Я зараз спущуся.
Він нахиляє голову і йде до сходів. А вона залишається і притискає руки до грудей, сильно-сильно. Серце хоче вирватися назовні, але не від страху — від рішучості.
Вона не обманить його, ні. Спуститися можна по-різному.
Йде до балкона, дивиться вниз, на маленькі ялини та сосни, на золоті від вечірніх променів Барвінківці. Там — світло та радість, тут — темрява й безвихідь.
Вона подумки, але чітко й упевнено вимовила:
— Я не хочу жити.
І злий дух штовхнув її вниз.
