Читать «Зодчий із пекла» онлайн - страница 57

Борис оглянув типове прямокутно-кубічне творіння «застійних» років — тутешній «білий дім», приземкуватий Будинок культури з пошарпаними білими колонами та вцілілим не зважаючи ні на що бюстом Леніна, який стояв посеред маленької клумби, що правила за сміттєву урну; побродив по привокзальному ринку, котрий убого розклав товари на розкладачках та простелених на землі ковдрах; трохи постояв біля пам’ятника жертвам голодомору та репресій. Був він досить скромний: схилена виснажена жінка у хустині, схоже, з бронзи, і кілька великих кам’яних плит, рясно всіяних позолоченими прізвищами. А попереду — камінь поменше, на якому великими літерами викарбувано ім’я коштодавця, Кирила Івановича Ярижського, директора, почесного президента тощо.

Відійшовши подалі, ще раз озирнувся. Бронзова жінка схилилась прямо над стелою з прізвищем Кирила. Розжився на людських сльозах, жертва голодомору товстопика!

Ігноруючи слово, дане Кінчеву, Борис подався до резиденції новітнього мецената.

Парк являв собою зелену оазу серед порослих звичайними листяними деревами невисоких пагорбів. Ґави кружляли над соснами й ялинами чималенькою зграєю. Хрипко каркали.

Палац з першого погляду справляв сильне враження. Його строга похмура краса приголомшувала невідповідністю звичній архітектурі, а точніше, повній неархітектурності аби як забудованого, здебільшого у сімдесяті-вісімдесяті роки, містечка. Особливо впадали в око три стрілчасті шпилі — на башті, яка стриміла над правим крилом, і на двох височезних блакитних соснах, що повиростали між корпусами.

Непогано влаштувався колишній Свинаренко, нині президент, директор, почесний громадянин і «жертва голодомору й репресій»…

День видався похмурий, все довкола — сіре-сірюще. І сире. Сніг злежалий та бруднуватий. Над головою небо ще сяк-так світліє, а понад горизонтом — «тучі над городом всталі». Хто чув ту старовинну пісню, одразу здогадається, чим пахло в повітрі.

Правильно, небезпекою!

Вона чигала з-за капітальної залізно-цегляної огорожі. Вона визирала зі сталевого серпанку безлистих хащ. Вона тоненько скавучала голосом заблукалого у хвойних верхівках вітру. Вона гавкала сторожовим псом від буди вартових. Вона визирала невидимкою з численних вікон і спостерігала з вежі. Коротше, небезпек очікувалося вдосталь.

А Борі Цокотюсі, як завжди, бракувало розсудливості.

Він обійшов парк і вирішив, що господарські будиночки, ялинки і кущики непогано прикривають від пильних очей охорони захаращений куточок біля смітника. Блискавично переліз через паркан саме там й опинився на ворожій території.

З тилу будинок мав аж два входи. Від одного на всі боки вели добре уторовані доріжки, другий приліпився збоку полишеним сиротиною. Борис вирішив пошукати щастя саме там.

Зрозуміло, що двері були зачинені. Цокотюха трохи потикався, позаглядав у вікна — темно, нічого не розбереш. А от на другому поверсі світиться. Звідти лине музика. Щось спекотно-збуджуюче. Акордеон. Нещодавно він чув цю мелодію… А ще з дому приглушено доноситься напівзнайомий фальцет. Щось нерозбірливе… Раптом голосніше: «Ну, ти, Валь, як завжди! Жартуєш чи хочеш образити?»