Читать «Блокбастер» онлайн - страница 69

Ми нарешті вгамувалися, Швидкий і Черкез перестали вити, і тут Церо з серйозним обличчям повернувся до нас і заявив: «Біда, хлопці. Бензин закінчився. Виходьте й штовхайте машину». Отак ми вчотирьох пхали машину, а Церо однією рукою тримав сигарету й курив у відчинене вікно, а другою розслаблено кермував. Уже ніхто не галасував, а за два кілометри всі чотири «автомобільні двигуни» в камуфляжі геть протверезіли.

Коли ми вкотре зупинилися, щоб ковтнути повітря, Церо визирнув – пересвідчитися, що все спокійно. Переконавшись, що ми вже в нормі, він кинув у наш бік недопалок, завів машину й гукнув, від’їжджаючи: «Побачимося у школі!»

* * *

Після дванадцяти годин сну Черкез прийшов до тями. Встав, потягнувся і пішов у кухню. Ми попленталися слідом, вдаючи, що й самі голодні. Обговорюючи щось геть безглузде, весь час спостерігали, як він поводиться. Поки ми пили каву, Черкез з’їв яєчню з шести яєць із сиром, запив її йогуртом, провів язиком по зубах і вийшов у двір. Через вікно ми бачили, як він обмацує кишені форми. З верхньої кишені куртки він здобув пакунок з травою, розгорнув його й завмер. Певний час він сидів на лавці у дворі, втупившись в одну точку й перебираючи якісь свої думки. Потім кількома рвучкими рухами розірвав пакунок і розкидав марихуану в багно. Затоптав ногами, ще кілька хвилин посидів і прикурив звичайну сигарету.

Двір блищав, наче хтось розсипав бите скло по снігу. Було тепло, ми вийшли в самих сорочках. Сонце нас того дня трохи пригріло, але вже після обіду знову сховалося, і більше ми його не бачили аж до кінця тієї зими.

– Хто зі мною? – запитав я. – Піду до Божевільного Міле, бо обіцяв йому пляшку гасу.

– Так, можна трохи розім’яти ноги, – підморгнув мені Церо, натякаючи, що треба підбити Черкеза до прогулянки.

– Ну ходімо, чорт з вами. Усе одно краще, ніж тут чекати, поки хтось із командування викличе сторожити їх біля горщика.

Двома стрибками я повернувся у спальню, прихопив пляшку з гасом і попрямував за Борною і Церовцем. Черкез пішов за нами без єдиного слова.

Міле, на наш подив, сидів на порозі. Він рідко вибирався зі свого барлогу, але, видно, і йому захотілося подивитися на сонечко. Ми обережно наблизилися до нього. Він одразу впізнав Церовця і встав, щоб привітатися.

– Доброго ранку, вчителю.

– Здорові будьте, пане Міле, – відповів командир.

Нас Міле не впізнавав, хоч ми не раз бували у його хаті. Живучи в постійній напівтемряві, старий, навіть якби й хотів, не міг запам’ятати обличчя усіх солдатів, з ким зустрічав ранки.

– Ось, Міле, трохи гасу, щоб краще видно було, як дрова підкладати в грубку.

– А може. Дякую, синку! – зрадів Міле.

– Тільки не пий його замість ракії, – докинув Борна.

– От туман пустий! – беззубо засміявся Міле. – Де ж ти таке бачив, щоб гас пили?

Міле роздивлявся нас у світлі сонця. Усміхався, кивав головою і переводив погляд з одного на іншого, наче вперше в житті нас бачив. Та подивившись на Борну, старий завмер. Усмішка застигла на його обличчі і вже за мить зникла. Борна подивився на Міле й усміхнено кивнув йому. Міле ступив крок до нього, ніби намагався щось прочитати за обличчям. Старий зазирнув йому в очі, відступив на крок назад, щось зважив. Церо подивився на мене, я – на Черкеза. Міле випустив з руки пляшку, нижня частина обличчя затремтіла, а маленькі чорні очі заволокло сльозами. Невеличкими кроками Міле відступав від Борни й наближався до Церовця. Тремтячим пальцем він показував на Борну й намагався щось сказати. Ми всі здивовано дивилися на нього. Борна наморщив лоба, дивлячись на нас і намагаючись збагнути, чи хтось розуміє, що відбувається. Церо зітхнув, поклав руку на дідове плече й спитав: