Читать «Блокбастер» онлайн - страница 68

– Судячи з його ушкоджень, це був справжній воєнний злочин, – занепокоївся лікар.

– Що ж, лікарю – це війна, зараз засобів не вибирають.

– Його, мабуть, катували цілу ніч. Бідолаха…

– Що ви хочете, лікарю, – воюємо зі звірами. Ми бачили й гірші речі.

– Так, я теж… Але то були поранені, а не отакі перемелені.

Церо намалював пальцем коло в повітрі над Черкезовим ліжком:

– Лікарю, ми вже пішли б, то, може…

– Відв’язати? Ви таки його забираєте?

– Забираємо.

– Гаразд. Вам треба дещо підписати…

– Лікарю! – перебив Цероваць. – Ви зареєстрували, що він надійшов до вас?

– До цього ще не дійшло, але то звичайна бюрократія, ми завжди оформлюємо наприкінці…

– Не треба, лікарю. Розв’язуйте його!

Ми винесли Черкеза, як мішок. Лікар ішов слідом, аж поки ми не сіли в машину. Він сперся на дах авто, нахилився і спробував ще раз переконати відмовитися від наших намірів:

– Прошу, подумайте ще раз…

– Ми подумали, – відповів Борна, підсуваючись до вікна.

Лікар відступив від машини із заклопотаним обличчям. Я натиснув на газ і махнув йому:

– Бувайте, сестро Мілдред.

Ми виїхали з лікарняного подвір’я на головну дорогу. Черкез спав на задньому сидінні. Його голову Борна поклав собі на коліна. Церо на передньому сидінні тримався великою долонею за ручку дверей. Нарешті він глянув на мене зі здивованим усміхом.

– Сестра Мілдред?

– Луїза Флетчер.

– Медсестра Мілдред Ретчед, – докинув з-за спини Борна.

– «Пролітаючи над гніздом зозулі», – додав я.

– Мілош Форман. Сімдесят п’ятий, – підсумував Борна.

Церо засовався на сидінні:

– А хай би вас з вашими Мілошами, сімдесят п’ятими та вісімдесят п’ятими! Психи.

– Добре, добре. Принаймні, ти знайомий з такими людьми, – засміявся я. – Пам’ятаєш, коли ми востаннє їхали разом?

Церо подивився на дорогу й крадькома посміхнувся.

Того вечора ми були в місцевому відділі поліції, де Церо мав зустріч з їхнім начальником. Поки вони говорили, ми напилися до безтямного стану. Коли врешті треба було їхати в село, Церо покидав нас у машину й вирішив сам сісти за кермо. На задньому сидінні вмістилися Швидкий, Черкез і я. Аміджа сів біля Церовця. Важко було добрати, хто п’яніший. Не дуже пам’ятаю, про що ми говорили, але точно знаю, що Швидкий раптом почав плакати. Рюмсав усе сильніше, що нам аж закладало вуха. Заскочила його якась депресія, і він заходився плачем, наче мала дитина. Черкез не міг більше слухати і почав ляскати Швидкого по голові, вимагаючи, щоб той замовк, але малий від цього тільки сильніше завивав. Продовжуючи молотити Швидкого по голові, Черкез теж розплакався, і тепер вони вже вдвох роздирали нам вуха. Черкез усе ляскав і ляскав, повторюючи: «Ану не плач! Не плач, скотиняко! Припини!»

Я й Аміджа так розлютилися, що вдвох взялися їх бити. Аміджа виліз назад з переднього сидіння, і почалася справжня божевільня. Ми перекидалися через голови, штовхаючись навсібіч руками й ногами. Цероваць певний час намагався керувати машиною, але скоро втомився від вихляння по дорозі, зупинився й заглушив двигун.