Читать «Блокбастер» онлайн - страница 67

– Ти вбив дитину через свої мудацькі заскоки.

Ніхто не звернув уваги на мої слова.

Черкез схопив Ентоні за шию і розбив важку скляну попільницю об його голову.

– Покидьок! Який же ти покидьок, Ентоні!

Ентоні впав на підлогу. З його лоба юшила кров, а він, мов напівбожевільний, повторював:

– Вас там не мало бути, вас там не мало бути…

Церо подивився на мене й Борну. Черкез товк ногами Ентоні, горлаючи на весь голос:

– Дай, Боже, щоб тобі поставили пам’ятник у твоєму Новому Орлеані, падлюко! І щоб ніколи його не зруйнували! Щоб усі знали, якою мерзотою ти був!

Було чути, як хряскають кістки під ударами його черевиків. Черкез лупцював Ентоні ногами й усім підряд – стільцем, пляшкою, полінами… Ми мовчки вийшли з кімнати. Через двері приглушено чулися Черкезові крики й стогони Ентоні. Нам назустріч трапилося кілька хлопців із сусідніх кімнат, яких стурбували крики й удари.

– Ти! – Церо тицьнув пальцем на першого-ліпшого солдата з тих, що наближалися коридором. – Стань біля дверей і нікого не впускай. Це наказ.

Коли за півгодини ми повернулися, перед кімнатою тупцяло кілька цікавих. Боєць біля дверей нікого не впускав усередину. Церо негайно наказав усім розійтися.

Ми зайшли в кімнату й побачили одну з тих сцен, які неможливо забути. Ніколи.

Посеред кімнати на підлозі лежав непритомний напівроздягнений Ентоні. Його голова розпухла, тіло було вкрите кривавими синцями, руки з поламаними ліктьовими суглобами неприродно схрещені. Навколо на паркеті підсихали плями крові зі слідами черевиків. Біля Ентоні лежав закривавлений ніж, а на грудях червоніла вирізана літера «А». З беззубого рота стирчала шийка розбитої пляшки.

Обличчя Черкеза почорніло. Закривавленими щоками стікали сльози.

Татуювання

Черкез лежав на лікарняному ліжку, прив’язаний шкіряними ременями за руки й за ноги і ще одним широким ременем за талію. Хоч нам і здавалося, що він уважно на нас дивиться, насправді від седативних препаратів він навіть не усвідомлював, де він і що відбувається. Лікар дивився то на Борну, то на мене. Цероваць осторонь підкручував вус. Борну лікар запам’ятав ще з того епізоду зі щепленнями, тож цього разу спробував повестися жорсткіше, бо ми були на його території. Він підійшов до нас, схрестивши руки на грудях і тримаючи в губах дужку окулярів:

– Ну, панове, час закінчувати візит.

Я подивився на нього скоса, а Борна спокійно відповів:

– Я не вважаю це візитом. Ми прийшли по людину.

– Я радив би його залишити. Ми надамо йому найкращий догляд.

Я втрутився:

– Найкращий догляд – півлітра й смішна сигарета.

Лікар повернувся до Церовця.

– Командире, ви ж не збираєтеся насправді його забрати?

– Збираємося, лікарю. Поспить, відпочине, і завтра буде як новий. Як той, другий?

Лікар надів окуляри, засунув руки в кишені білого халата й зітхнув.

– Він дуже травмований… Як, кажете, це сталося?

Цероваць відкашлявся.

– Я ще нічого не казав, але зараз скажу. Повертаючись із Малого Берліна, хлопці потрапили в засідку. Їх усю ніч тримали в полоні, але нам вдалося їх витягти звідти. Тому хлопцю дісталося найбільше.