Читать «Блокбастер» онлайн - страница 38

– Бо ти потворна мара!

Швидкий скочив на Черкеза, що аж звалив його на пол. І впав сам, регочучи й лупаючи ногами по паркету. А Черкез усе дивився на Майду. Його обличчя було схоже на порцелянову маску, з-під якої долинав істеричний сміх.

Майда була студенткою останнього курсу факультету психології. Разом з однією колежанкою вона пішла до міської комендатури і попросила, щоб їм дозволили у якійсь із фронтових бригад провести низку інтерв’ю з бійцями. Їхня дипломна робота називалася «Людська поведінка в умовах війни». Їхнім науковим керівникам ця тема сподобалася вже через те, що востаннє нагода провести таке дослідження випадала аж півстоліття тому. Цю війну, яка нас так зненацька заскочила й шокувала, дехто все ж примудрявся використати на щось потрібне. Наукова праця залишиться нащадкам, які прийдуть після нас. Якщо ми взагалі зможемо дати життя новому поколінню, перш ніж усі загинемо.

У кімнату зайшов лікар Раукар.

– О, ви всі тут. Бачу, ви вже познайомилися, – наївно заусміхався він.

Раукар взагалі не хвилювався за двох студенток. Хоч під час першої зустрічі він дуже підтримав їх, зараз лікаря цікавило лише одне: як викрутити достатньо часу для маневру й зняти з себе відповідальність, що її накидав йому штаб бригади. Оскільки він був єдиним медиком, від нього чекали, що він улаштує Борні дослідження і складе його психологічний профіль. Психологині, які ще навіть ними не були, бо тільки готували дипломну роботу, спершу мали їхати на зовсім іншу ділянку фронту. Утім з якоїсь примхи долі лікар Раукар того дня опинився у тилу, в міській комендатурі, і саме в той час, коли Майда з подругою звернулися за дозволом відвідати якусь бригаду.

Головний лікар військової комісії познайомив Раукара зі студентками й пояснив, що хоробрі дівчата прагнуть потрапити на фронт. Раукар не зміг здолати свого его й пообіцяв домовитися про них з командуванням бригади – мовляв, він особисто поговорить із комбригом Кватерником. У цьому районі були й інші бригади, і багато з них у небезпечнішому становищі, ніж наше, але доля забажала, щоб психологині приїхали до нас. Раукар домовився без особливих проблем, при цьому він підбадьорив дівчат, пояснивши, що наш штаб розташований у запіллі, за десяток кілометрів від лінії фронту, у безпечному місці – що, власне, було правдою. Деякі міста в той час були ближче до лінії фронту, ніж наша школа зі штабом. Психологиням ідея безпечно поспілкуватися з бійцями, які щодня воюють «на передку», здалася ідеальним вирішенням.

Раукар миттю збагнув, що атмосфера в кімнаті не зовсім нормальна. Він окинув оком усіх присутніх. Кілька солдатів, які зараз не були на завданнях, дрімали на лежаках. Аміджа мовчки сидів, спираючись на милицю. Поруч з ним на матраці сиділи психологині. Борна і я на іншому лежаку слухали радіо. І тільки Черкез зі Швидким без якоїсь очевидної причини каталися по підлозі від сміху.

Раукар жалісно похитав головою.

– Хлопці! Знову накурилися?

Черкез і Швидкий за секунду виструнчилися перед ним і піднесли руки у військовому вітанні. Швидкий відповів: