Читать «Блокбастер» онлайн - страница 37

– Навіть якщо мені чиясь зовнішність і не подобалася, я все одно на цьому не зосереджувався. Так мене мама вчила. Завжди казала: «Ніколи не зважай на те, чого люди не досягли самі».

– Та твоя мама свята, Швидкий! – здивувався Черкез.

– Та свята, топтав би рак рака…

І гра тривала далі, а за нею і розмова. Швидкий зібрав карти зі стола, перетасував і знову роздав. Черкез забрав свої карти. Швидкий, примруживши одне око, дивився у свої й приповідав:

– Якщо хтось не дуже симпатичний, він і так це розуміє і радий був би стати гарнішим. Скажеш комусь, що він потворний, – плюнеш у душу. Таке може сказати лише той, кому приносить задоволення чуже страждання.

– І не тільки це, друже! – згадав про щось Черкез, якого розмова на цю тему дуже надихала. – Стверджувати, що хтось негарний, це все одно, що виставляти себе красенем. А знаєш, хто пишається своєю зовнішністю?

– Хто? – зацікавився Швидкий.

– Той, хто не має більше чим пишатися. Тільки ідіот, неспроможний своїми знаннями й уміннями щось довести – тільки така людина може хвалитися чимось, чого сама не досягла.

Черкез кинув карту й для більшої переконливості стукнув по столу кулаком. Швидкий прикурив згаслу самокрутку.

– От саме це моя мама й казала.

– Кажу тобі, брате, твоя мама свята.

– Святі мамині слова, друже.

– Святі-і-і мамині-і-і слова-а-а! Святі-і-і слова-а-а!

Хлопці підкинули шапки, залізли на стіл і почали витанцьовувати, топчучи карти. Студентки весь цей час сиділи й розгублено спостерігали за тим, що відбувалося. Аміджа лежав на своєму колишньому місці. Він мав страшенно гротескний вигляд у широких камуфльованих штанях із забинтованими ногами. Кожна ступня мала такий вигляд, наче на неї натягли кавун і обмотали марлею. Сам він ходити не міг, тож його доводилося носити. Аміджу дуже засмутило те, що він покинув нас, не попрощавщись, тому він відчув нагальну потребу ще хоч раз побачитися з друзями, відчути дух колективу, переночувати на своєму лежаку.

Черкез і Швидкий нарешті вгамувалися. Обійнявшись, вони підійшли до дівчат, очевидно, накинувши оком на одну з них.

– А тебе як звуть?

– Майда.

Черкез присів біля неї, штовхаючи її коліном.

– І що ти на це скажеш, Майдо?

– На що?

– На нашу дисертацію про естетику сприйняття людських відмінностей?

– Нічого не кажу.

– Не скажеш, бо тебе це не стосується.

Психологиня строго подивилася на нього.

– Ми тобі бридкі, Майдо? – знову штурхнув її коліном Черкез.

Швидкий вмирав зо сміху. Він сів на підлогу біля Черкеза, обійняв й став цілувати його обличчя.

– Черкезе, ти мені подобаєшся!..

Черкез дивився на Майду мутними очима.

– Я спитав, чи ми тобі бридкі, Майдо. Тебе не стосується науковий диспут між мною і колегою Швидким.

– Не стосується.

– Авжеж, не стосується. І ми знаємо чому. Ми ж знаємо чому, Майдо?

Майда і далі незмигно дивилася на нього.

– І чому?

Швидкий зірвався на ноги. Він бігав по спальному приміщенню, махав видимій тільки йому публіці й кричав:

– Єс! Так! Нарешті спитала!

Черкез усе ширше посміхався. Швидкий глибоко вдихнув і змовк, щоб краще чути, що буде далі. Черкез трішки схилився до Майди і загорлав: