Читать «Блокбастер» онлайн - страница 40
Зоран Жмирич
– У тебе смердить?
Швидкий просунув руку в штани, вийняв і понюхав. Обличчя його скисло:
– Смердить.
– Від одиниці до десяти – на скільки смердить?
Швидкий подумав і відповів:
– На чотири.
– А в мене ледь на трійку, – промовив Черкез, знизавши плечима.
Швидкий схопив мою каску й пішов до виходу. Проходячи повз дівчат, він наголосив:
– Значить, ця Майда дуже козирна дівка. Не знаю жодної, яка внюхала б менше від п’ятірки.
Черкез лише тупо роззирнувся і рушив за ним. Вже за десять хвилин вони на галявині за школою стріляли один в одного, вигукуючи після кожного пострілу: «Оця пролетіла найближче з усіх!»
Майда далі розмовляла з Борною, ігноруючи оплески й свист хлопців.
– Борно, ви пам’ятаєте вчорашній день?
– Пам’ятаю.
– Де ви були, що робили? Можете мені трохи розповісти?
– Можу, звичайно. Але не буду.
– Чому ні?
– Бо вас, за всієї поваги, це не стосується.
– Так, але я просто хочу зрозуміти…
– Я теж хочу зрозуміти, але розповідь про те, де я був учора, мені анітрохи не допоможе.
– Ви точно не намагаєтеся приховати, що не пам’ятаєте події учорашнього дня?
Борна мовчав, і Майдин тон став просто-таки нахабним. Скидалося на те, що своєю агресією вона хотіла викликати його на відверту розмову із самим собою.
– Я намагаюся зрозуміти, чи у вас справді амнезія, чи ви навмисно її вдаєте.
Борна, на відміну від Майди, говорив спокійно, але з чітким розумінням, на чиї запитання відповідає. Він відповів:
– Я був на завданні.
– Прекрасно. Опишіть мені, що ви робили.
– Як я й сказав, вас це не стосується. Це не стосується нікого в цій кімнаті, крім мене, тих, хто був зі мною, і нашого командира.
Майда пожвавилася.
– А хто ще був з вами?
Я підсів до них:
– Ще був я і Черкез.
– Черкез – це той, що зараз там стріляє?
– Так, один із тих двох.
– У касці?
– Ні, без.
– Отже, той, що пропонував мені феляцію.
– Ти могла сказати: «той, у якого яйця смердять». Але якщо тобі приємніше пам’ятати його як хлопця, котрий запропонував, щоб ти зробила йому мінет – так, то він.
Майда повністю повернулася до мене. Схоже було, що Борна більше не становив для неї інтересу.
– А що в отого на касці написано?
– «Born To Kill».
– Навіщо він це написав?
– То я написав. Каска моя, він просто позичив її в мене.
– А ти навіщо написав?
– Бо тяжію до руйнування. Краще хай люди зразу бачать, із ким мають справу. Якщо до вечора нікого не приріжу, не можу спокійно заснути.
Майда намагалася поглядом спровокувати мене. Я її ігнорував.
– А чому ті двоє стріляють надворі?
– Якби стріляли тут, могли б когось із нас поранити.
– А у що вони стріляють?
– Один одному в голову. Ціляться якомога ближче до вуха, щоб почути свист кулі.
– Це нормально?
– Чи нормально, що ми взагалі тут?
– І ніхто їх не зупинить?
– Навіщо? Якщо звідси зникнуть ідіоти, хто їх замінить? Якісь нормальні люди? Учені? Може, психологи? Тут на фронті переважно люди не дуже освічені. Студенти всі сидять у містах. Багато з них тільки для того й вступили в універи, щоб не потрапити сюди. Якщо маєш колег-хлопців – запросто посилай їх до нас. Нам бракує розумних дискусій і психотестів. Було б дуже мило між двома боями схрещувати морозиво з парасолями.