Читать «Блокбастер» онлайн - страница 35

Церо допив ракію й провів долонею по вусах.

– Бридота, а не ракія. Тільки зіпсували добру сливу. Але хай з ним, з Аміджею. Борно!

Борна був погідний, як пластиковий святий. Дивився на Церо поглядом, сповненим спокою.

– Командире.

– Борно, ти був старшим. Я нарешті почую, де ви були зайвих дванадцять годин?

Черкез знову почав дуріти, вихиляючись усім тілом.

– Церо, я ж тобі кажу, бро, він пішов у табір…

– Черкезе!

Цероваць рідко кричав, але коли таке ставалося, то чутно було на кілометр довкола. Він глянув на нас трьох з-під лоба. Борна підійшов до стола, сів навпроти командира й почав:

– Інформація була правдива. За селом розташувався взвод їхніх командос. Ми спустилися в село – воно справді покинуте, як ви й казали. Засіли в крайній хаті – там з даху добре було видно, що робиться.

– Гаразд, Борно, – заспокоювався Цероваць. – Навіщо ви спускалися в село? Чому не спостерігали з пагорба?

– Ми помітили, що там не тільки вони. Там снувало ще чимало війська, і я подумав, що краще буде зійти і зблизька оцінити ситуацію.

– Ти подумав? Борно, у тебе не було достатньо даних, щоб думати! Ти мав просто виконати те, що тобі наказано!

– Це правда, що не було достатньо даних. Через те й спустився у село.

Цероваць зиркнув на нього. Борна смиренно оповідав далі:

– З даху я побачив, що до них приєднався ще взвод спеців.

Цероваць завмер, не донісши до рота шматок хліба:

– До взводу приєднався ще один?

– Точно. Я не знав, які на це мали бути причини, тому пішов до них у табір.

Уся кімната перетворилася на вухо. Церо поклав у рота скоринку, не зводячи з Борни погляду примружених очей. Той доповідав далі:

– Зайшов легко. Тамтешні думали, що я з нових, нові вважали, що з місцевих. Я підсів до них, перші кілька годин згаяв за грою в карти й ракією. Дізнався, що вони планують висуватися до лісопилки, там мають розділитися на п’ятнадцять менших груп – від трьох до шести душ. Частина мала завдання знищувати цивільних у селах, інша частина повинна була йти до розташування нашої бригади.

Церо вийняв сигарету й закурив. Витрусив ще з пів-пачки сигарет, повернувся до нас і поклав їх на стіл. А пальцем показав, щоб брали й ми, але ніхто навіть не простяг руку, щоб не порушити урочистість моменту.

– Добре, Борно. Але я досі не розумію: чи тобі заклало вуха до наказів? Чому не зібралися і не пішли до Генерала Любо, щоб віддати йому карту?

– Я оцінив обставини і вирішив, що так буде краще. Була імовірність, що, поки ми доплентаємося до батареї, вони вже розійдуться своїми маршрутами.

Церо курив і крізь димову завісу дивився на Борну. Аж тепер з голосу стало відчутно, що він потроху відтає.

– І що ж було, коли ти проповз у їхній табір?

– Я не проповз, я взагалі нормально зайшов. Посидів з ними кілька годин, повечеряв, випив кілька чарок сливовиці, все замалював, дізнався, де вони тримають вибухівку й пальне, вийшов до вітру, замінував їх і повернувся.

Вуста Церо почали розтягувати недовірливий осміх. Хлопці в кімнаті роззиралися, підштовхуючи один одного ліктями.

– І все?

– І все, командире.