Читать «Блокбастер» онлайн - страница 33

Тут почулися кроки – хтось, перестрибуючи по кілька сходин, забіг у хату. Черкез пригнувся в кутку, спрямувавши автомат на двері. Я з горища цілив точно у середину дверей.

– Це я! – почули ми голос Борни ще до його появи. – Тікаймо!

Ми побігли на пагорб до Королеви лісу, залишивши позаду мертву тишу, яка запала після тих вибухів і криків. Лише зрідка то там, то там з долини чулися постріли – вочевидь, стріляли наосліп і в паніці. Ми мчали, мов звірі, до вершини пагорба. Черкез поміж вдихами й видихами безперестанку сміявся, руками затуляючи обличчя від гілок, які раз по раз влучали в нього з-поза мене й Борни. Зупинилися ми аж біля високої смереки. Подивилися, як темрява поглинає останні відблиски пожарища. Почувся ще один несильний вибух, луна докотилася аж до нас. Черкез й надалі сміявся, нахилившись, хапаючи повітря і впираючись руками в коліна.

Потім ми спустилися до підніжжя пагорба й менше ніж за півгодини вже їхали нерівною дорогою до мосту. У мене крутило в животі.

– Можна було б і до Генерала Любо на сніданок.

– Та можна навіть і на ракію, – докинув ззаду Черкез, нахиляючись уперед і охоплюючи руками спинку переднього сидіння. – А до сніданку ще й отримаємо трав’яну інгаляцію.

Я вів старий джип, намагаючись оминати ями. Борна сидів збоку й весь час дивився у вікно. Нарешті він повернувся до мене й мовив:

– Я не думаю, що це розумно – їхати до Любо.

– Чому?

Черкез іззаду совався, клацаючи запальничкою.

– Любо нас чекав ще ввечері. Він розлютиться, коли почує, що ми всю роботу зробили без нього.

– Чого йому лютитися? Ти сам казав, що гармати не дістануть далі села.

Борна мовчав. Я крутив кермо, більше не стежачи за дорогою, а намагаючись зрозуміти вираз його обличчя, але він і далі мовчки дивився у вікно. Мене розлютив цей ігнор.

– Борно! Ти ж казав, що Любо не…

– Я знаю, що я казав.

Голос був грубий, а тон холодний і відсторонений. Я не зважився піддатися думкам, які мене тоді пойняли.

А якщо Борна збрехав – і лише для того, щоб самому піти у ворожий табір, кинути виклик долі й годинами вештатися там серед них, ризикуючи, що його викриють? Мене нажахала та думка, і найбільше через те, що я знав: якби якимось чином він потрапив їм до рук, то його шматували б ножами аж доти, доки він не розповів би про всенькі наші позиції.

У Черкеза нарешті спрацювала запальничка. Борна повернувся до мене й трохи м’якше повторив:

– Я знаю, що я казав.

Черкез прикурив і зітхнув, випускаючи дим:

– Борно, ти не голодний?

Й далі дивлячись у вікно, той відповів:

– Я вчора вечеряв. Із ними.

Кабіну наповнив дим марихуани.

Доповідь

Ми заїхали на шкільне подвір’я. Цероваць стояв у дверях школи. Широко розставлені ноги, руками тримається за пасок – затулив собою весь вхід. Він нагадав мені матір. Коли я приходив додому, хоч і серед ночі, вона саме так стояла на балконі в сорочці й накинутому на плечі светрі. Побачивши нас, Церо пригладив вуса й пішов усередину. З полегшенням сів на лежак, відкрив банку шинки і почав чистити часник.