Читать «Блокбастер» онлайн - страница 30

– Гей, люди! Гляньте, що я знайшов!

Борна й Черкез разом глянули на мене.

– «Брудна дюжина»! Фільм мого дитинства!

Черкез здивовано дивився, а Борна сказав:

– Роберт Олдріч, шістдесят сьомий.

Я зачаровано обертав у руках касету, потім мимоволі вигукнув:

– Шиме! А той-таки Олдріч, сімдесят третій?

Черкез сіпнувся. Я відчув, що він крізь завісу пилюги намагається зловити мій погляд. До мене дійшло, що я зненацька сказав, і спливли спогади про лісопилку. Мене охопила туга, потім сором. Борна поглянув у вікно, піднесши до очей бінокль. Кинув короткий погляд на мене й шепнув:

– «Імператор Півночі».

Він пригнувся і, наче кіт, проскочив через дірку в стелі на горище, знайшовши там позицію біля більш-менш уцілілих крокв. Проминаючи мене, докинув:

– Або, по-нашому: «Один поїзд для двох волоцюг».

Касету, немов реліквію, я поклав у наплічник. Черкез помітив зміну мого настрою.

– Диви, щоб Генерал Любо не дізнався. Бо напевне змусить повертати. Своїм ходом.

Та відеокасета була єдиною річчю, яку я приніс із собою з війни. Це якщо не брати до уваги пуховий спальник, який за два роки я продав через нестачу грошей за оголошенням якомусь альпіністу-аматору. Касету ж багато років тримав на поличці поряд з іншими фільмами. Засунув її подалі між іншими, щоб загубилася серед них, але щоразу, як я заходив у кімнату, мій погляд падав саме на неї. Навіть якщо я казав собі, перш ніж увійти: «От уже цього разу не дивитимуся», але все одно зупинявся, відчуваючи мало не фізичну потребу, щось на кшталт необхідності почухати місце, яке свербить. Я ніколи не ставив її у «відак» і не дивився.

Довго-довго вона вкривалася пилюкою на поличці, аж поки в якийсь із поминальних днів я схопив її та жбурнув у вікно.

І ніколи в житті більше не дивився «Брудну дюжину».

Ін’єкція

– Якраз вчасно, – ворухнувся Борна на горищі. – Ми з’явилися тут саме вчасно. Що скажеш, шефе?

Він швидко спустився. Підійшов до дверей, махнувши, щоб і ми підійшли. Його витримка і рішучість добре на мене діяли. Борна скинув шапку, зубами стягнув рукавицю і почухав голову.

– Там взвод вояків, зараз до них іде підкріплення.

– Скільки їх? – спитав я.

– Не знаю точно, вони ще підходять, спускаються з лісу й приєднуються до тих, що в таборі.

– Ти позиції позначив? – спитав Черкез.

– Нема тут чого позначати. Батарея не здатна туди дістати, снаряди долетять хіба що до села.

Черкез міцніше стиснув автомат.

– Але ж від нас до їхнього табору нема й п’ятисот метрів.

– П’ятсот метрів – надто далеко для Любо, – відповів Борна.

– Якого дідька вони взагалі тут кучкуються? Куди зібралися йти тим взводом?

Борну здивувало моє запитання.