Читать «Блокбастер» онлайн - страница 29

– Якого гарбуза, Генерале?

– Стамбулки для цього найкращі. Ми їх ще звали турецькими. Як дозріє у полі, та на сонечку нагріється – дірку проб’єш, і аж гай шумить!

Любо кілька секунд мовчки дивився, як ми регочемо, потім посерйознішав, очі потемніли. Обличчя його спохмурніло. Він зітхнув, не зводячи з нас погляду.

– Біда ж яка, Боже милий… Замість десь із дівками гуляти, ви тут гинете з нами, старими.

Ми в тиші дивилися на нього, аж поки Генерал струснув головою, зручніше вмостився на своїй камері й повів далі:

– Отакі діла. Ви все роздивитеся, запишете висоти й позиції, принесете мені, а я з ними трохи пограюся у морський бій…

* * *

Хоч ми й були в утепленій зимовій формі й водонепроникних білих накидках, але сиділи на голому снігу, тож холод відчувався. Черкез простягнув мені бінокль і додав:

– …Або та його камера. Зараз могли б на ній з’їхати вниз, як на санчатах.

Село було порожнє. Покрівлі деяких будинків зруйновані, а те, що від них залишилося, присипано снігом. За селом простяглося поле, обрубане густим хвойним лісом, який під гострим кутом виходив до уривчастого берега. На узліссі чітко проглядався військовий табір. Біля імпровізованих казарм вишикувалися машини.

– Ну зрозуміло: ці не виставляють спостерігачів посеред села, де їх видно, мов на долоні. Таке могли тільки наші тупаки надумати.

– Так, під лісом добре. У разі чого є де сховатися…

Борна незворушно дивився у свій бінокль. Не відриваючись від окулярів, прокоментував:

– Ці ні від кого не тікають.

Черкез узяв у мене бінокль і ще раз глянув через поле.

– А «ці» – то які?

Борна опустив бінокль, вийняв з кишені карту й почав креслити на ній.

– Ці? Он ті, здохлі.

І зі сміхом глянув на Черкеза. Той підморгнув:

– До дупи калібр менше вісімдесяти!

Борна пригнувся, махнувши рукою, щоб ми зробили те саме.

– Далеко дуже. Тут для Любо нема роботи. Ходімо в село.

Ми зайшли в першу хату на краю села. Підійшли із затилля, заходили через дровітню. Тільки в кількох кімнатах на благеньких завісах висіли трухляві двері. Все вкрите густим пилом. Де-не-де крізь дірки в стелі видно побиту черепицю на даху. Темно й похмуро. Настільки темно, що у слабкому світлі, яке падало з отвору на місці димаря, не можна було навіть розібрати кольору меблів. Цією підлогою вже давно ніхто не ходив, і наші кроки здіймали пилюку, яка ще й заважала дихати.

Цероваць казав правду. Це село точно покинули не через війну. І хоч у хаті залишилася навіть деяка апаратура, було видно, що ніхто тут не живе вже багато років. У дерев’яній тумбі для телевізора я побачив відеомагнітофон. Присів, провів рукою по склу, щоб трохи стерти густий пил.

– «Айва», з чотирма голівками…

Засміявся про себе. У мене був такий самий. Міг працювати цілими днями, і навіть не перегрівався. Пам’ятаю, як ледве вмовив свого старого купити. Виплачував він за нього півроку, і щомісяця це коштувало йому третину зарплатні. Удчинивши скляні дверцята тумби, я побачив на поличках акуратно складені відеокасети. Всівся на підлогу, відклав автомат – і на певний час забув, де я. Я любив моменти, коли мені вдавалося на уявному екрані свідомості вмикнути «паузу», взяти, так би мовити, перерву від реальності й подумати про щось приємніше. Вдома у мене була добра добірка фільмів, і на мить я наче повернувся до власної кімнати. Перебігав поглядом від касети до касети, читаючи назви. В око впав перший фільм у нижньому ряду. Я вийняв касету, щоб краще роздивитися. І не повірив очам.