Читать «Блокбастер» онлайн - страница 28

Він міг у два прийоми хильнути півлітра ракії, і тоді заходився фальшиво співати. Але хлопці з батареї його цінували. Зверталися з усіма своїми проблемами, і він своїми соломоновими рішеннями все залагоджував. Черкез розповідав, що одного дня до Любо прийшло двоє вояків, побитих до крові. Один із них кілька днів тому приїхав на тракторі з покинутого села. Тікаючи, місцеві кидали різноманітну техніку, тож досить часто можна було знайти якусь іржаву машинерію посеред поля.

Той солдат гасав трактором по селу, наче то був йому велосипед. Розганявся і різко гальмував з поворотом, вириваючи колесами глибокі борозни в багні. Якось він поїхав на вихідні додому, а повернувшись, побачив, що «його» трактор захопив інший солдат, якому сподобалася ця розвага, тож він вирішив і собі покататися. Але коли «власник» повернувся, йому стало шкода віддавати нову іграшку, тож дійшло до суперечки, яка переросла у справжню бійку.

Зрештою обоє подалися до Генерала Любо. Той одразу скликав імпровізований суд, головою якого призначив себе. Усі, хто не був на чергуванні, мали спостерігати за процесом і присудом. Генерал дуже любив такі випадки, бо під час «суду» повчав усіх своїх вояків, а не тільки фігурантів справи. Він сидів на дерев’яному стільці, висока спинка якого піднімалася над його головою. Дебелий, з великим м’язистим носом, Любо скидався на величезного бульдога, що будь-якої миті може роздерти зубами все, що завгодно.

– Генерале, він украв мій трактор! – волав перший солдат.

– Зовсім ні! Це не його трактор, а мій! – переконував другий.

– Та який він твій? Це мій трактор! Я його сюди пригнав, а ти взяв без дозволу.

– Ти теж без дозволу взяв, пригнав сюди, і він став твій? Я ж так само взяв, і тепер він мій.

Любо слухав їх, возсідаючи на своєму стільці, мов на троні. Під його сідницями була надута камера від автомобільного колеса. У Любо був геморой, і він не міг всидіти ні на чому, твердішому за повітря. Він уважно вислухав обидві сторони й ваговито виніс вирок:

– Трактор… повернути в село, звідки його взято. І повернути його… маєте ви обоє. Не заводячи двигуна. Будете штовхати всю дорогу.

Трактор зрештою допхали аж до сусіднього села, а бійці батареї більше ніколи не намагалися мародерствувати.

* * *

А зараз ми сиділи під височенною смерекою, яку місцеві звали Королевою лісу. У біноклі оглядали село.

– Зараз добре придалися б Любові подушки, – пожартував Черкез…

* * *

За годину до того ми навідалися до Генерала Любо. Він прийняв нас у своєму штабі. Обійняв Черкеза, мов родича, якого довго не бачив.

– Підкладайте собі щось, сідайте. Зад голову береже. Ми розсілися біля нього на подушках, розкиданих на підлозі, а він сам усівся на свій гумований трон. Усім своїм виглядом Любо створював атмосферу, в якій ми почувалися, ніби на прийомі в якогось шляхтича, а те, що ми дивилися на нього знизу вгору, тільки посилювало враження.

– То що ж, військо… Як сексуальне життя?

– Слабко, Генерале, слабко. Дівчат нема…

– Коли я був такий, як ви, мені дівчат не треба було. Я ціле літо не злазив з гарбуза.