Читать «Блокбастер» онлайн - страница 26

– Хлопці, подивіться на територію від лісопилки вниз уздовж річки аж до нашого табору. Ось тут – точка, звідки з іншого берега видно покинуте село.

Церо поставив крапку на карті олівцем і провів стрілку через червону лінію. І далі пояснив, що село порожнє вже багато років. Це одна з багатьох демографічних чорних дір у цьому краї. Люди переїхали в міста, старі померли, а на дідівські обійстя ніхто не повертався. Останні жителі покинули свої хати, тікаючи від війни.

Цероваць вів далі:

– Тут лише кілометр неприкритої території. Ітимете вдень, тож достатньо малого дозору.

– Хто піде? – запитав Швидкий, що весь час совався на стільці.

– Черкез, Борна й ти, – Церо тицьнув олівцем у мій бік.

Швидкий зірвався на ноги й кинув сигарети на стіл:

– Ну ти ж бач, твою дивізію! Чи я маю благати, щоб мене послали на завдання?

Церо суворо глянув на нього.

– Зважаючи на те – і ти сам добре знаєш, – що це не єдине завдання на сьогодні, чи можу я розкидатися людьми?

Швидкий знову сів і роздратовано прикурив сигарету. Цероваць схопив його за руку:

– Тебе хвилює, що ти не йдеш, чи те, що йде Борна?

Швидкий висмикнув руку і вигукнув:

– Та хай іде хто хоче, чхав я на те, чоловіче!

– Швидкий! – Церо підвищив голос. – Ти не можеш на всі завдання ходити з Черкезом. Я твій командир, моє завдання – аналізувати ситуацію і вибирати відповідних людей на завдання. Це моя відповідальність. Не твоя. Зрозуміло?

Борна за весь цей час не вимовив ані слова. Повернув карту до себе, роздивився позначки. Глянув на Церо так, наче завдання було йому зрозуміле ще до того, як він про нього почув. Кілька коротких запитань прозвучали як резюме того, що він і так знав.

– Коли виходимо?

– За дві години.

– Що на терені?

– Розвідка.

– Активність?

– Без бою, без будь-чого. Маємо інформацію, що в долині групується їхній взвод спецпризначення. Нам потрібні тільки дані про позиції. Записи з розвідки передасте на батарею. Особисто в руки Генералові Любо.

– Чому в руки? – здивувався я.

– Справді! Чому не передати по радіо, щоб Любо їх зразу розтрощив? – підтримав мене Черкез.

Цероваць багатозначно підняв пальця.

– Користуватися радіо суворо заборонено. Будете дуже близько від них, над лісопилкою, – надто легко запеленгувати. Отже, записи – в руки Генералові Любо. Коли будете готові, спустіться у штаб, Кватерник хоче ще щось сказати вам перед виходом.

За півгодини ми зібралися, вдягли білі маскувальні накидки й постукали у двері штабу. Усередині стояв стіл зі скромною трапезою на засмальцьованому папері замість скатертини. Біля столу сиділи командири і кілька журналістів. До нас підійшов Замполіт і, сміючись, покликав до столу.

– Підходьте, хлопці, почастуйтеся.

Кватерник звернув на нас увагу журналістів.

– Це ось група розвідників, яка просто зараз виступає на завдання. Добре, що ви не пішли, як збиралися, бо пропустили б зустріч з нашими бійцями.

Борна занепокоївся, та й ми не менше за нього. Замполіт запропонував нам ракії. Ми потяглися до чарок – не через те, що хотіли випити, а просто не знали, що робити. Опинилися в дуже незручному становищі. На поміч прийшов знов Борна. Він глянув на Товариша Замполіта й сказав: