Читать «Блокбастер» онлайн - страница 22

– Так буде найкраще, – буркнув Раукар.

Наш лікар і Цероваць здивовано дивилися один на одного. Цера вразило усвідомлення того, що він випустив з ока таку деталь і все виправив незнайомець, про якого щойно вчора він говорив з командуванням і вагався, вірити йому чи ні. Раукара ж явно налякала колективна параноя, що за мить охопила всю кімнату, ще хвилину тому сповнену сміху. Напад на колегу свідчив, що будь-кого в будь-якій ситуації можуть звинуватити в казначому. Хто знає, чи згадував він про це, коли через за два місяці Церові хлопці доправили його в слідчий ізолятор – під час перевірки у його машині виявили сімдесят кілограмів свинини, з якими він збирався їхати додому на вихідні. Тюрми він майстерно уникнув, а от прізвиська – ні. Його ще й зараз кличуть Лікар Шпик.

– Молодець, Борно, – я підійшов до нього й обійняв за плечі. – Молодчага.

А потім подивився на Церовця. Той п’є каву, стукаючи горнятком об стіл.

– Церо! Що скажеш?

Цероваць єдиний зрозумів моє запитання. Інші вирішили, що я прошу підтвердити: Борна заслуговує бути з нами в одному підрозділі.

Насправді і хлопці, і Цероваць почули те саме, просто для Церо воно мало важче і глибше значення. Він нічого не сказав. Налив ракії і підніс чарку. У кімнаті знову всі загули, і з юрби почувся чийсь голос:

– Так що там відповів лікар? Хтось почув? Хто він за національністю?

Британці

Між нашими людьми з певного часу почала ширшати зневіра. За сигналами про повітряну тривогу ніхто вже не ховався у підвали. Сирена вила, а люди й далі спокійно сиділи за столом чи лежали на матрацах і дивилися у стелю. За місяць до подій на лісопилці одна з таких повітряних тривог заскочила мене перед будівлею відділку МВС у містечку за п’ятнадцять кілометрів від школи. Цікаво, до речі, що за весь час перебування на тих позиціях ми так і не звикли звати школу штабом, хоча її класи давно вже стали кімнатами для нарад і спальнями. Було щось неприродне у перетворенні школи на розташування штабу бригади.

Коли пролунала сирена, не надто людні вулиці остаточно спорожніли. Порожнеча взагалі була характерною ознакою цього містечка. Ніколи до того й ніколи після не бачив я міста, в якому на вулиці не зустріти навіть кота. Я стояв у парку, спираючись на пам’ятник давно померлому поетові, і дивився на Шиме й Швидкого. Швидкий вдивлявся у небо й жував жуйку так, мовби збирався її проковтнути. Шиме просто мовчки подивився на мене й кивнув головою в бік будівлі МВС. Може, я й надумав би йти до сховища, якби з останніх десяти тривог хоч одна виявилася б справжньою. Я вважав, що сирени вмикають щодня задля репортерів і тележурналістів, щоб дати їм відчути смак життя на лінії фронту й підкинути матеріал для вечірніх новин. Спершу мене це дивувало. По радіо розповідали, що за день на нас впало більше тисячі снарядів і ракет, тоді як ми точно знали, що день минув цілком спокійно. Але, вочевидь, кожен по-своєму воював у цій війні і застосовував ту зброю, якою володів найкраще.

До нас підійшов британський журналіст із фотографом, який хотів познімати нас під час повітряного нальоту. Шиме на мигах показав їм, щоб поквапилися в укриття, але, мабуть, і вони з часом звикли до таких тривог.