Читать «Блокбастер» онлайн - страница 23

На правому боці мого шолома було написано англійською «Peace», але фотограф будь-що хотів зняти мене в профіль зліва. З того боку чорним фломастером значилося: «Born To Kill», і це йому було значно цікавіше. Тим часом я вперто підставляв йому правий бік, на що британець кривився і ще настирніше намагався переконати мене знятися зліва, як йому кортіло. Я спробував пояснити йому сенс напису на шоломі.

– Born To Kill… and Peace. Right and Left. Інь і Ян. Duality. Understand?

– Yes, I understand. «Full Metal Jacket». Right?

Шиме сплюнув у багно, дивлячись на нас збоку:

– Стенлі Кубрик, вісімдесят сьомий.

Доки фотограф наполегливо намагався обійти мене з іншого боку й познімати, журналіст прагнув відвернути мою увагу, пропонуючи пригоститися «Marlboro». Я розлютився – вперше звідтоді, як прийшов у військо, – і скинув шолом.

– Why do you insist on taking a photo from the left side? – спитав я.

До нас наблизився Швидкий, який до цього дивився у небо.

– Чхати йому на твою історію. Йому потрібен цирк, а ми мавпи, які мають за пачку сигарет танцювати так, як їм скажуть.

Швидкий кинув прямо фотографу в очі:

– Спікінгліш?

Той розгублено усміхнувся. Мабуть, Швидкий мав досить екзотичний вигляд: заледве сімнадцятирічний, з сережками на всю довжину обох вушних раковин, у заширокій формі, з автоматом на плечі.

– Yes, of course, we are British.

Швидкий рукою відвів камеру, коли британець спробував його зняти.

– Тоді, спікінгліш, слухай сюди, що я тобі скажу. Ти хотів би нас показати світові як убивць, так? Потім приїдеш додому й розповідатимеш, як був серед дикунів і ледве живий зостався? Не годиться, спікінгліш! От хай топче рак рака, а не годиться!

Британець розгублено дивився то на колегу, то на Швидкого. Швидкий повернувся до мене:

– Як англійською буде «рак»?

– Мабуть, краб.

– Краб? Ну то… Но вей. Краб фак краб! О’кей?

Журналісти збагнули, що ситуація ускладнюється. Мовчки перезирнулися, посміхнулися на прощання і відійшли на кілька метрів далі. Швидкий кинувся в їхній бік, розвів руки, показуючи підкладку камуфляжної куртки з невеликою чорною нашивкою, де білою фарбою було виписано літеру «А».

– Анархія, згоріла б ваша королева!

Я трохи пострибав і став тупати ногами.

– Згорів би цей сніг, а не королева. Коли вже буде сонце?

– Навесні, – кинув Шиме.

– Ноги мерзнуть, бро. Я ще не бачив такої зими, щоб не було взагалі жодного сонячного дня.

Швидкий і далі дивився на британців.

– Твоя правда… Відколи я тут, сонця не бачив.

– Ходімо поп’ємо кави та трохи зігріємося, – запропонував Шиме.

Я засміявся, все ще тупаючи ногами.

– Де взяти кави? Тривога ж.

– Я знаю, де варять каву і з тривогою, і без.

Британці залишилися біля пам’ятника, знімаючи, як ми йдемо. Не встигли ми відійти й на сто метрів, як позаду нас почувся вибух. Ми повернулися і побачили, що на тому місці, де ми нещодавно стояли, більше нема пам’ятника. Уламки розлетілися по стежці, що перетинала двір. Білий дим швидко розсіювався. Британців теж не було. Шматки тіл падали на вкриті снігом дахи ближніх будинків. Незаймано білі покрівлі вкрили криваві дірки, з яких ішла пара. Швидкий виплюнув жуйку й глитнув слину.