Читать «Блокбастер» онлайн - страница 20

«Ну, гаразд, Аміджо, а про що ж ти перше тоді подумав?» – спитав генерал, який вручив медаль. Аміджа обперся на милиці, задумався і зітхнув. «Про медсестру. Чорнява, довгокоса, зачіска, як у Клеопатри, – відказав Аміджа, провівши пальцем по чолу. – Ще подумав: як жінка прийде провідати, скажу, щоб так само постриглася». – «Ну так а пальці, хлопче?», – засміявся щиро здивований генерал. «З пальцями все гаразд, – відповів Аміджа, простягаючи в бік генерала руки й показуючи обидва середні пальці. – Оці ось нещодавно защемив дверима. На вигляд гірше, ніж воно є насправді».

Параноя

Після обіду ми зібралися у спальному приміщенні. Лікар Раукар усім призначив щеплення проти туберкульозу, і для цього з міста прибула група медиків. Уникнути цього не можна було – навіть Ентоні, який не значився у складі частини, мусив засукати рукав. Спроби довести, що він тут геть випадково, не допомогли. Раукар нам пояснив, що щеплення необхідне через умови, в яких ми перебували, тож під кінець вже ніхто навіть не бурчав – аж поки в кімнату зайшла група людей у білому. Побачивши, що серед них немає жодної медсестри, ми почали голосно обурюватися і глузувати з медиків. Раукар іще раз наголосив, що уникнути щеплення не вдасться нікому. Безіменний не був винятком, тож і він мовчки став у чергу. Смішно було бачити, як парубійки, що пережили по кілька близьких контактів з ворогом, болісно кривилися від уколу маленької голочки.

Щеплення просувалося доволі швидко. Кожен з нас підходив, називався, простягав руку й отримував укол. Лікар записував наші імена й поруч ставив плюсики. Усі щеплені посідали на купи складених матраців і, хихикаючи, зацікавлено чекали, поки черга дійде до Безіменного. Коли він підійшов до лікаря, той спитав:

– Ім’я, прізвище, дата й рік народження, звання?

У кімнаті запанувала тиша. Я ще ніколи не бачив, щоб три десятки людей у невеликому приміщенні сиділи так тихо. Навіть уночі завжди хтось чимось стукне, перевернеться у ліжку, щось пробурмоче, хтось встає чи лягає, хтось клацне запальничкою або підкине дров у піч. Але зараз запанувала атмосфера, як посеред святої меси. Безіменний поглянув на лікаря й щиро відповів:

– Не знаю.

У кімнаті вибухнув сміх. Безіменний повернувся до нас, але ми всім виглядом показували, що сміємося не з нього. Лікар здивовано повторив:

– Ім’я і прізвище, будь ласка.

– Джейсон Борн, агент з амнезією, – вигукнув я, лежачи на своєму матраці, і кімнатою знову рознісся сміх.

– Борна? Агент? – невпевнено усміхаючись, перепитав лікар і роззирнувся.

– Ага, так! Борна! – почулося з усіх боків серед сміху.

У кімнаті пролунали аплодисменти. Як глядачі на стадіоні, ми піднімалися і опускалися, створюючи «хвилю» і скандуючи: «Борна! Борна!» Лікар Раукар нахилився до колеги й щось йому прошепотів, потім повернувся до нас і з притиском промовив:

– Хлопці, я вас попросив би!

Медики закінчили робити щеплення і спакували своє приладдя. Випили по чарці ракії з Цером і Раукаром, попрощалися з усіма в кімнаті й пішли до виходу. У дверях до нас ще раз звернувся головний серед лікарів: