Читать «Казки мого бомбосховища» онлайн - страница 83

– А чого ж так?

– Та що, фігня це все підліткова. Ми, Рубік, у тюрязі багато зрозуміли. За багато речей мені насправді соромно.

Руба глянув на нього недовірливо, але, придивившись, зрозумів, що вони говорять правду. Обидва виглядали майже старими, довгі масні патли, якими вони так пишалися в юності, відійшли у минуле. Тепер на їхніх вкритих шрамами черепах були короткі їжаки. У Підірваного навіть сивина з’явилася у волоссі. На обличчі зморшки, постави якісь невпевнені. Руба глянув на них іще раз, і йому стало шкода старих товаришів.

– Може, чайку нам запропонуєш? – запитально подивився на нього Сілібон. – Розмова є, при чайку б і поговорили.

Руба, на пам’яті якого ці двоє не пили нічого слабшого за пиво, слухняно поплентався до кухні, Сілібон із Підірваним пішли за ним.

– Тільки тихесенько, в мене баба паралізована, але все чує. Не розбудіть, – кинув він гостям.

– То як ти живеш, малий? – поцікавився Сілібон, дивлячись крадькома на дорослого вже Рубу.

Той хмикнув, невизначено повів плечима.

– Та живу собі. Недавно на роботу влаштувався, вантажником поки. Згодом обіцяють на краще місце перевести. Живу собі спокійно, не чіпаю нікого, ніде не буваю.

– Ну, це добре. Я, знаєш, – розвалився на стільці Підірваний, – спокій почав цінувати лише після тридцяти п’яти. Знав би, що воно все так, почав би цінувати і в п’ятнадцять.

– Я теж, – підтакнув Сілібон.

Руба ніяковів перед ними. Не знав, що казати, як поводитися. Двоє людей, на яких він рівнявся в дитинстві, після перевірки часом виявилися старіючими сморчками, на яких було шкода дивитися. Ну добре, ну дасть він їм чаю. Далі що? Куди вони його кличуть? Невже їм буде про що говорити, як у «старі добрі часи»? Навряд чи.

Руба розлив чай по чашках, поставив перед гостями. З буфету дістав цукерки.

– Ладно, малий, – почав Підірваний, – я бачу, ти нам не дуже радий. Чи спати хочеш, чи відвик – не важливо. Ми не будемо тебе напружувати, зараз чаю поп’ємо і звалимо.

– Що там за розмова у вас була до мене? – не став сперечатися Руба.

– А, розмова, – зам’явся Сілібон.

– Та тут таке діло, малий, – почав Підірваний, – ти з нашої компанії єдиний, хто не сидів. Шаріш?

– Ну, припустимо, – відсьорбнув чаю хазяїн.

– У нас із Підірваним зараз на руках чисто випадково опинилася велика сума.

– Випадково?

– Ну так, випадково. Ми не планували цього пограбування.

– Але якось так сталося, що ми пограбували аптеку, – пояснив Підірваний, – ми, чесне слово, не хотіли. Але Сілібона напружив охоронець, почалася бійка, потім Сілібон дістав пістолет і навів на охоронця. А касирка подумала, що це пограбування, і виклала всі гроші. Ну не йти ж із порожніми руками, правда?

– Мда, правда, нічого не скажеш, – похитав головою Руба, – а про вибачитися і піти, не взявши гроші, ви не подумали?

Підірваний та Сілібон розгублено переглянулися – і стало ясно, що такий варіант вони навіть не розглядали.

– Коли ви вийшли з в’язниці? – Руба дивився на них зі співчуттям.

– Ну, тиждень тому.

– А аптеку сьогодні пограбували?