Читать «Казки мого бомбосховища» онлайн - страница 82

Але ось Руба тримається на плаву. Поки ми росли, вчилися у школах та університетах, коли шукали роботу, він весь цей час ледарював та пиячив. Але, помітивши, що всі його дружки один за одним опиняються на лаві підсудних, а потім у в’язниці, в якийсь момент попустився і несподівано навіть для самого себе влаштувався на роботу. Робота була не бий лежачого, ніяких спеціальних навиків там не треба було, але Руба, що все дитинство і юність провів, завчаючи молитви з кінця до початку, ніяких навиків і не мав. Приходив, механічно робив усе, що від нього вимагалося, і повертався додому. Його рідна матір, вимучена існуванням Руби, вперше за довгий-довгий час почала засинати спокійно і навіть, набравши кредитів, зробила простенький ремонт у квартирі. Вона сподівалася, що Руба незабаром одружиться і морок із його голови остаточно вивітриться під впливом дружини, принцеси на білому коні, невтомної та самовідданої. Те, що з Рубою зналися лише дівчата з місцевого педучилища, її не насторожувало. Ну аякже, вона ж, на відміну від нас, ніколи не бувала в тому педучилищі і не мала поняття, які там водяться принцеси.

* * *

Руба почув стукіт у двері. Відтоді, як його бабусю паралізувало і вона злягла, вони вимкнули дзвінок. Стара завжди прокидалася, якщо хтось дзвонив, а засинання для неї було справжньою проблемою. Тому, аби мати менше клопоту, дзвінок просто відключили. Від стукоту бабця прокидалася не завжди.

Руба кинув оком на годинник. Було вже по одинадцятій вечора, субота закінчувалася. У гості він нікого не ждав. Полежав іще, сподіваючись, що пізній гість, не дочекавшись відповіді, вшиється геть. Але ні, стукіт не зникав, навіть посилився. Очевидно, довбанули з ноги. Руба перелякано став пригадувати, чи не винен він, бува, комусь грошей, або ще щось таке, за що його можуть шукати. Нічого не пригадав, заспокоївся трошки, вдягнув шорти і пішов до дверей. З того боку припинили стукати, щойно почули його кроки. Руба увімкнув світло і подивився у вічко. Просто перед його дверима стояли Сілібон та Підірваний.

– Твою ж мать, – вирвалося у Руби.

З того боку знову нетерпляче загупали, вже кулаком, і Руба нарешті відчинив двері. Сілібон та Саньок радісно ввалилися і, не даючи Рубі оговтатися, почали тиснути йому руку.

– Привіт, привіт, старий. – Підірваний виглядав так, ніби і справді був радий бачити Рубу. – А ми оце тільки недавно відкинулися з тюряги, зараз ходимо по району, наших збираємо. Хочемо посидіти, як колись.

– Як колись? – перепитав Руба.

– Ну, так, як у старі добрі часи, – Сілібон аж заусміхався сентиментально.

– Тільки без сатанізму, Руба, – Підірваний винувато глянув на старого друга.