Читать «Казки мого бомбосховища» онлайн - страница 85

Ще кілька слів із підвалу

Хай би що там казали письменники про свої внутрішні двигуни – гонорари, фіксацію дійсності, дослідження людських доль на зламі епох і так далі, – мені завжди уявляється, що їх спонукає до письменництва дещо інше. А саме – можливість трохи побути Богом. Як на мене, це є одним із основних плюсів писання. Сам створюєш людей, сам слідкуєш за тим, як триває їхній розвиток, граєшся ними, як хочеш, а у фіналі – вбиваєш, якщо набридли. Влаштовуєш їм Всесвітній потоп, виверження Везувію, Варфоломіївську ніч або щось на кшталт.

Така собі віртуальна гра: герої живуть у павутинні сюжету, лише зрідка пробиваючись у реальне життя якимись ледве вловимими жестами людей на ринках, інтонаціями голосу пасажирів метро. Коротше, нічого серйозного. Розгорнув книжку – персонажі тут як тут. Закрив – від них нічого не залишилося. Зручно.

Думаю, мало хто готовий зустрітися зі своїми героями в житті. Надто довго довелось би пояснювати, за що ти їх так. Довелося б узяти нарешті на себе відповідальність. Можливо, тому Бог і не показується нам – йому було б соромно за все, що ми переживаємо через його поганий настрій чи бажання експериментувати.

Задумуючи цю книгу, я розраховував упоратися за два-три місяці. Здавалося б, що важкого: текст стосуватиметься території, з якою ти знайомий усе своє життя. Сиди собі та малюй, так би мовити, з натури. Але вийшло не так, як я сподівався. Країну почало лихоманити, характери моїх сусідів вигострилися, як ножі, і виглядали тепер ясніше. Заглиблюючись у текст, я забув, що він стосується справжніх, реальних людей, яких я знаю як облуплених. У тому, що ніхто з них цього не прочитає, я не сумнівався, у тому, що ні з ким із них я про цю книгу не говоритиму, – також. Відповідальність за ці образи мені не загрожувала. Я малював їх такими, які вони є, без якихось там вигадок чи узагальнень.

Через десять днів після того, як усе було дописано, мій район у Макіївці вперше потрапив під артилерійський обстріл. До цього я готувався три місяці: заздалегідь склав речі, приготував аптечку, кілька баклажок із водою. Коли снаряд упав за квартал від нас, на відстані якихось півкілометра, і мій старий будинок затрусився всім тілом, стало зрозуміло, що настав час спускатися до бомбосховища.

Схопив наплічник, кішку і побіг униз. Поки спускався, вдарило ще раз, потім іще. Убіг до бункера й оторопів: усі мої герої сиділи там і дивилися на мене привітно. Бембі знервовано намагався прикурити, стоячи на сходах. Руки в нього трусилися, він проклинав «ополченців» останніми словами і винувато відводив очі на мої питання, чому він їх підтримував. Рояльчук, Ірина та Клава сиділи в темній кімнаті у розкішних кріслах і старечо зітхали. Вони всі застали Другу світову війну ще дітьми, і тепер їм було гірко від того, що страх і смерті знову повернулися до їхніх життів. Руба з якимось своїм дружбаном стояв під стіною і безглуздо дивився в одну точку. Фірман похапцем закидав торби до джипа Махмеда з першого поверху, і за якихось п’ять хвилин вони торпедою вилетіли з подвір’я. Оленка спокійно сиділа з вуличним котом на колінах навпроти Лабуги з Лісорубом і з цікавістю слухала їхні історії про те, що Порошенко – вбивця, а українці – нацисти. Майже всі були у зборі.