Читать «Казки мого бомбосховища» онлайн - страница 86
Олексiй Чупа
Я просидів із ними до пізньої ночі. Герої книги ожили, ходили довкола мене, боялися вибухів і майбутнього, пітніли, позіхали, пили горілку для заспокоєння, скрикували і впадали в істерику, чуючи залпи «Градів» за кілька кілометрів од нас. У певний момент я перестав відчувати себе живим, почувався вигаданим персонажем (а там же і моя квартира є, чому ж ні!), що ходить своїм рідним під’їздом, мовби лабіринтом, з якого не дано вийти.
Пізно вночі, коли почався новий обстріл, до бомбосховища нарешті спустилася квіткарка з четвертого поверху. Була п’яна і ненафарбована, а від цього по-справжньому прекрасна.
– Здоров, – сказала вона, – і ти тут?
– Та ж тут. Де мені ще бути?
– Я думала, ти вже давно виїхав. Я тебе ціле літо не бачила.
– Я тебе теж.
– Треба валити. Маєш куди?
– Маю.
– Мотай, Лесику.
Я промовчав у відповідь, подивився їй в очі. Квіткарка усміхнулася у відповідь.
– Я знаю, ти про нас книгу написав. Я за твоїм Facebook слідкую.
– Більше тут ніхто про це не знає.
– Да і хрін з ними. Їм це нецікаво. А я тобі вдячна, – раптом взяла вона мою руку, – у нас із тобою ціле життя з цим під’їздом пов’язано. А тепер, коли ми звідси виїдемо, в мене буде твоя книга на випадок, якщо моя пам’ять стане слабкою і поганою. Розумієш?
– Звісно, – кивнув я.
– Даси почитати якось? Такий собі реквієм по наших із тобою життях у Макіївці. Пам’ятник. Надгробок, я би сказала. Я залишу тобі свої контакти, надішли книгу.
Ми проговорили ще годину, потім вона пішла спати, хоча, відчувалося, не виговорилася до кінця.
Уранці я вже був готовий до виїзду. Відривався від людей, з якими прожив усе життя і яких навряд чи колись побачу ще, у всякому разі – в такому складі. Відривався від декорацій, в яких я вмів ходити наосліп і не заблукати. Останнє, що я пам’ятаю зі свого життя у своєму під’їзді, – білосніжний папірець, запханий під дверний дзвінок біля моїх дверей. Папірець із мейлом тієї, кого я назвав квіткаркою Ру, єдиним із вигаданих мною персонажів книги, який захотів тривати далі.
Ми навряд чи туди повернемося, Ру, і вже точно не будемо там щасливими.
Але, принаймні, були.
