Читать «Казки мого бомбосховища» онлайн - страница 84

– Ну так, кілька годин тому. У центрі. Ми ще вдало втекли, дворами. І до себе на район маршруткою доїхали, все нормально.

– Тільки ось камери нас, напевно, зняли, – скрушно підсумував Сілібон.

– І що?

– Та що, треба гроші десь залишити. Нас же загребуть сьогодні-завтра.

– Хлопці, ну ви, вибачте, і придурки! Тиждень на волі – і вже підставилися.

– Ну так, я ж кажу, випадково… – Грізний вождь сатаністів Підірваний виглядав так, ніби ось-ось заплаче.

– Чекай… – щойно дійшло до Руби. – Ви мені ці гроші залишити хочете?

– Ну а кому? – перепитав Сілібон.

– Дійсно, кому, малий? – підключився Підірваний. – Ти ж сам розумієш, нас швидко вирахують по відео з аптеки. У картотеках ми є. Прийдуть до нас додому, обійдуть усю компанію. З усієї компанії тільки ти, Руба, не був у в’язниці, тому до тебе прийдуть в останню чергу. Логічно?

– Цілком, – погодився Руба.

– Ну ось, ми тобі залишимо гроші. А самі заникаємося на тиждень-другий у Сілібона на дачі.

– Це в Криничній?

– Так, там. Кажуть, там зараз узагалі нікого не буває. Городи закинуті, навіть дороги як такої нема. Кілометрів за два до дачі хтось перегородив плитами шлях, туди не проїхати тепер. Коротше, нас там шукати не будуть.

– Ага, а далі що?

– Та нічого. Ти собі тут гроші заникаєш так, щоб ніхто не знайшов. А коли міліція прийде, а вона прийде, розповіси їм, що працюєш, і так далі, і тому подібне. Скажеш, що нас і не бачив. Ми спеціально вночі прийшли, нас ніхто ніде не засік, клянуся.

– Ось, а потім, – нахилився до нього Сілібон, – ми просто прийдемо до тебе, візьмемо гроші і поїдемо з вокзалу в інше місто.

– Ага, я все зрозумів.

– А тобі, малий, ми залишимо сто тисяч, якщо ти нас виручиш. Згода?

– Згода, – прошепотів Руба, – звісно. А скільки там усього?

– Тисяч сімсот, десь так, – понизивши голос, повідомив Підірваний. – То що, згода?

– Так, хлопці, звісно.

– От і добре.

Сілібон дістав із торби простий пакет-маєчку з супермаркету. Через тонкий білий целофан Руба розгледів гривні.

– А чого ти в мами своєї не залишив? – раптом підозріло спитав він Підірваного. – Тьотя Вєрка ж живе у нас досі.

– Ти що, дурний? – покрутив пальцем біля скроні Підірваний. – Вона ж усе проп’є.

– А, ну так, точно.

Вони допили чай і нечутно вислизнули з квартири. Руба зачинився у своїй кімнаті, висипав гроші з пакета на підлогу і перерахував. Хлопці не збрехали – було майже сімсот тисяч, без якогось там дріб’язку.

Руба акуратно розклав гроші невеликими купками по сто тисяч, кожну замотав у окремий пакетик, потім усі разом – у більший. Перев’язав мотузкою.

Нечутно вийшов із квартири, став під під’їздом. Закинув пакет до бомбосховища, до іншого сміття. Нічого йому тут не станеться.

Підіймаючись сходами, пригадував, де знаходиться дача Сілібона. Здавалося, пам’ятає. Завтра зранку, просто зранку, він здасть їх міліції. Потім зачекає ще пару тижнів, дістане пакет із грошима з засміченого бункера, сяде в потяг і поїде звідси до бісової мами, подалі від цієї квартири під дахом і хворої бабки, подалі від цього під’їзду з його помороченими мешканцями, подалі від міста з його кислотними дощами та отруйним вітром. І навіть – якщо вистачить грошей – подалі від цієї країни, де всі ці історії ні в кого не викликають жодного сумніву.