Читать «Казки мого бомбосховища» онлайн - страница 80

Дзвонив чоловік, питався, чи я вдома. Мушу дописувати. Аби встигнути зганяти на пошту і відіслати. Бо завтра я вже передумаю. День по розставанню і два дні по розставанню – це, знаєш, велика різниця. Завтра я би не насмілилася сказати тобі те, на що спромоглася сьогодні.

Монолог п’яної, збудженої і закоханої жінки – це набридливо, я знаю. Але ти не злишся, правда? Не злись. Ми дотриваємо до листопада, інакше і бути не може. І далі триватимемо. А мої сумніви… Я навіть у собі сумніваюся зараз, у всьому іншому – тим більше. Маю ж я право на сумнів?

Але все ж ти умієш бути небагатослівним та неймовірно переконливим. Часом будь-які сумніви розбиваєш у друзки за лічені секунди. Ось як позавчора, коли я приїхала, а ти не зумів вирватися раніше, щоби зустріти мене з потяга. Мала їхати до тебе сама. Заходжу до метро, минаю турнікет, стаю на ескалатор. Раптом – дзвінок. Ти. Підіймаю трубку.

– Привіт, ти доїхала? Як справи?

– Усе гаразд. Опускаюся до підземки, в тебе двадцять секунд, поки зв’язок не зник.

– Скільки в мене секунд?

– Уже десять.

– Я кохаю тебе.

І вимкнувся. Ну, що тут скажеш?

І я тебе, милий.

Мушу йти. Вибач, у тисячний раз вибач, що засинатиму і прокидатимуся з іншим. Поки що – так.

Будь. Обіймаю.

Твоя Ру».

Жінка видихнула. Швидко, аби не передумати, вклала аркуш у конверт, написала адресу і, проігнорувавши кота, що вже довгий час терся їй об ноги, побігла до дверей. Відчинила. Двічі прокрутився ключ у замку – і до помешкання знову повернулася перелякана тиша.

Квартира № 23

Сатана та його друзі

Тоді, в далекі дев’яності, вони лякали нас одним своїм виглядом. Чорні шкіряні куртки і джинси, розмальовані кульковою ручкою гітари, під акомпанемент яких вони горланили пісні в під’їзді або, якщо дозволяла погода, на вулиці. Часом від них добряче тхнуло спиртом чи блювотинням. Вони називали себе сатаністами, і у нас, малих пацанів, молодших від них у середньому на десять років, не було підстав їм не вірити.

У той період ширилися по району дикі чутки про чорні обряди в трансформаторних будках та незадіяних досі бомбосховищах, які з часом перетворилися на сміттєзвалища. Казали, що Саньок Підірваний, головний сатаніст району, син тьоті Вєрки з першого поверху, відкусив голову живому кажану і випив усю його кров (ха-ха, це тепер я знаю, звідки ноги ростуть у цієї байки, а тоді мені щоразу, як я проходив повз його двері, підіймаючись до себе, було страшно). Казали, що він поклявся на серці щойно вбитої собаки зробити те саме з людиною. Казали, що Сілібон, найближчий його поплічник, ґвалтує бабусь у сусідньому районі, бо так йому велів сатана. Казали, що молодший брат Сілібона, позаочі називаний Пончик-Сілібончик, продав душу дияволу і саме тому вже третій рік поспіль перемагає на обласних олімпіадах з історії та української мови. Що найцікавіше, на всеукраїнських олімпіадах він неодмінно з тріском провалювався. Це дозволяло нам робити висновок: під юрисдикцією сатани знаходиться виключно наша область. Казали про жорстокі криваві оргії на цвинтарі неподалік. Що таке оргія, ми, малі лопухи, тоді не тямили, але слів «жорстокі» та «криваві» виявлялося цілком достатньо, аби боятися всієї цієї компанії. Кожен із них був по-своєму страшним, і ми їх усіляко уникали. Ми боялися навіть дивитися у бік Підірваного, Клямки, Сілібона, Чекіста, Пончика, Вілі, Маруна і Бембі. Це я зараз розумію, що вони були і (ті, хто досі не здох) залишаються мудаками та збоченцями. А тоді вся ця компанія, відповідно декорована та прикрашена пентаграмами, черепами та футболками з логотипами металічних груп, наводила на нас жах.