Читать «Казки мого бомбосховища» онлайн - страница 79

Сумую за тобою, милий, шалено сумую. Часом здається, що я готова кинути тут усе, зібрати речі та поїхати до тебе. Твоє місто подобається мені набагато більше, ніж моє. Воно більше, жвавіше, красивіше. Я хотіла би жити з тобою. Або, принаймні, поруч із тобою. Не так далеко. Щоб не вириватися раз на кілька місяців, обмотавшись павутинням брехні та щоразу ризикуючи з неї не вирватись. Хочу мати змогу хоч би гіпотетично зустрічати тебе несподівано, на вулиці чи в барі. Отримувати від тебе спонтанну ніжність, щиру, а не запрограмовану за кілька місяців перед тим. Розумієш? Хотіла би знати, якою я буду, живучи за півгодини пішки від тебе. Яким будеш ти? Якими будемо ми?

Ми. Дозволиш? Я хотіла би знати це «ми». Хоча і не говорила тобі ніколи про це. Але дуже хотіла би. Я проговорюю це «ми», наврочую, накликаю, нашаманюю. Бережися, коханий, якщо ти не второпав досі, – я шаманка, чаклунка. Недарма ж тоді, третьої нашої зустрічі, коли була спека і тобі дуже боліла голова, я нашаманила дощ. І швидко усе минулося. Мені достатньо було захотіти і подумки це сказати. Ох, бережися! Я наврочу нам оце «ми».

Єдине, що мене по-справжньому зупиняє, – ти жодного разу не заговорив про це, навіть не натякнув, бодай словом. Жодного разу. Боюся кинути все, приїхати і побачити тебе з іншою. Боюся заговорити з тобою про це і дізнатися, що все це не на часі чи зайве.

Мені важко. Бо ж ти знаєш про мене все. Коли лягаю і прокидаюся, що готую і чому сварюся з чоловіком. Знаєш про кожну дрібничку мого життя, про все і всіх, хто мене оточує. Я ж не маю про твоє оточення ніяких нормальних відомостей. Лише часом якісь імена вихоплюються назовні (жіночі, сука, імена в основному, роздерла би!), які, очевидно, доводиться називати, бо їх не приховати. Імена, які легше назвати, ніж пояснювати, що значать для тебе їхні носії. Я не маю, так би мовити, панорами твого щоденного життя. І часом мене це просто виносить. Не можу збагнути за твоїм неодмінним жартівливим тоном, чи ти ховаєш когось, чи ні?

Я бачу лише тебе. Або роль, яку ти граєш. Ось тільки декорацій мені не видно зовсім. Це лякає мене, коханий. Часом це страшна вистава.

Але знаю, що я потрібна тобі. Тільки чи потрібне тобі оце «ми»? Дві літери, коротеньке слово – а скільки всього неймовірного в ньому, ох. Млію. Іноді здається, сутність усього життя зводиться до того, аби викристалізувати оце «ми». Два звуки, короткий, влучний удар. Таке мислення – це теж твій вплив. Це твоя мова, точна і рішуча, як постріли. Коротка, проте повна сенсів, немов поодинокі дотики. Я стала вживати коротших слів. А ти… Ти взагалі майстер скорочувати слова так, що я млію. Чого лише варте оце твоє Ру. Ти мене так назвав одного разу, порівняв із Крихіткою Ру з Мілнівської казки про Вінні-Пуха. Так, ми чекали разом потяг, і я була непосидюча, немов дитина. Усе ходила, щось виглядала, вступала у вокзальні суперечки та знайомилася із сусідами в залі очікування. І ти назвав мене тоді Крихіткою Ру. І час від часу називаєш аж дотепер, хоча кілька років минуло. Дитячість якась, але я в захваті. Ру, крихітка Ру, твоя Ру. Ніхто в цілому світі не зумів би вкласти у два звуки стільки любові. Я тану, милий. Як ти це робиш?